Розділ 14.3

— Забирайся, — стогну, не бажаючи його зараз бачити. 

Та, авжеж, він ігнорує мої слова. Чую, як наближається, а тоді смикає за ковдру, намагаючись виплутати мене з неї. Його телефон ліхтариком вверх лежить на тумбочці, коли я перевертаюся на спину та можу роздивитися темний похмурий погляд.

— Я не зроблю цієї помилки знову, — каже серйозно, а тоді схиляється нижче. 

Повільно прогинає колінами матрац і нависає наді мною. Втоплює долоню в подушку поруч із моєю головою, опиняючись навпроти. В лічених сантиметрах від моїх тремтячих губ. 

— Якої… помилки? — видихаю, не в силах боротися з ним зараз.

— Не відпущу тебе.

Надривно схлипую, коли стирає вологу з моєї щоки. Хочеться відштовхнути його, щоб не бачив мене такою розбитою. Та як тільки накриває мої губи своїми, втрачаю контроль. Знову. Тремтячими пальцями знаходжу його плечі та не можу відштовхнути, не виходить. 

І він це розуміє. Знаю, що розуміє. Бо за мить торкається своїм чолом мого, важко видихаючи та заплющуючи очі.

— Пам’ятаєш того листа від Софії, що був під терасою? — раптом запитує та цитує:. — “Інколи страхи — це просто страхи. І якщо не ризикнеш, ніколи не дізнаєшся, що ховається по той бік”. А я боявся. Страшенно боявся, що ти пошлеш мене. Злився від однієї лиш думки, що я один відчув це тієї ночі в будиночку в Карпатах. 

Серце в грудях заходиться від його слів. Бо він наче озвучує мої власні думки. 

— Ніколи мені ще не зносило дах так сильно, — невесело гмикає, продовжуючи. — Я прокинувся поруч із тобою, і страшенно не хотів, щоб це закінчувалося. Думав, як залишитися.... Збирався, доки ти спиш, наскубти якихось польових квітів і приготувати каву. 

Він замовкає та відхиляється, розплющуючи очі.

— По-дурному звучить? — запитує.

Кутик його губ ніяково смикається.

— Я думала, ти збираєшся йти, — хитаю головою. — Бо закінчився… оплачений час. І все, що я тоді наговорила… 

Важко ковтаю та вдихаю на повні груди. 

— Не хотіла здатися дурепою, що не бажає відпускати хлопця за викликом, бо…

Я не знаю, як озвучити свої думки. Не тоді, коли Данило так пильно вдивляється в моє обличчя, вслухається в кожне слово. Та, здається, він і так і розуміє, що я маю на увазі. Тому, що нахиляється та знову цілує. Цього разу… все по-іншому. До щему обережно пробує на смак, так, наче боїться сполохати цю мить різкими рухами. Великим пальцем гладить вилицю, змушує мліти від ніжності. Тілом шириться тепло, зігріваючи до кінчиків пальців. І я сама тягнуся до Горового, торкаючись неголеної щоки, ковзаю пальцями в волосся на загривку, притягуючи ближче. Ще ближче. Ще… 

Як і рік тому, все в мені тремтить, напруга між нами наростає, і від обережності не залишається й сліду. Його спортивна кофта раптом стає зайвою, і дуже заважає, тому стягую її з його плечей, і він, на мить відірвавшись від мене, відкидає її кудись у темряву. Та пальцями пробирається під мою футболку, збираючись позбутися і цієї перепони між нами.

Немає ані думок, ані сумнівів, варто лиш тілам торкнутися, і тисячі іскор біжать шкірою.

— Ти зводиш мене з розуму, — хрипко промовляє мені на вухо, ковзаючи губами від вилиці до губ, і я нетерпляче притягую його до себе.

Розчиняюся в моменті, заплющуючи очі та притискаючись міцніше.

Якщо це божевілля, то нехай триває вічно.

***

— Доброго ранку.

Щось лоскоче мені щоку, і я невдоволено відмахуюся. А тоді розплющую одне око, тому, що пальці натикаються на щось… чого в ліжку бути не повинно.

Кліпаю, здивовано торкаюся білих ромашок і переводжу погляд на задоволеного Горового, що спостерігає за мною.

— Ти таки наскуб мені польових квітів, — муркочу, притягуючи до себе букет і зариваючись у нього лицем, вдихаю аромат квітів і трав. — Вони прекрасні, дякую. 

Чоловік сміється, опускаючись поряд, і згрібає мене, підсовуючи до себе.

— І каву приготував, — відхиляючи букет від мого обличчя, повідомляє перед тим, як поцілувати в губи.

— Виконав усе, щоб мене завоювати, — лукаво всміхаюся.

— І як, вийшло? — примружується, запитально схиляючи голову.

— Ну-у-у… — роблю вигляд, наче задумуюся, але Горовий не здатен чекати.

Обхоплюючи за шию, притягує до себе та впивається в губи, вимогливо. Венами знову розтікається лава, варто його прохолодним пальцям пробігтися оголеним стегном. Але коли я вже готова здатися, він раптом відхиляється та, з найсерйознішим у світі поглядом, каже:

— Я кохаю тебе, Ладо Венс.