Розділ 14.1

Злість у мені так вирує, що я навіть забуваю про страх. Освітлюючи шлях ліхтариком, упевнено крокую до кладовки з драбиною. Думаю лиш про те, який Стерв’ятник все ж таки кретин. 

Мабуть, згадувати його завжди погана ідея, бо не встигаю торкнутися металевої драбини, як двері його спальні різко відчиняються, змушуючи мене здригнутися від несподіванки. 

— Ти ж спати збирався, — бурчу, роздивляючись його напружену постать у піжамних штанах і накинутій наспіх спортивній кофті на голий торс.

— З тобою виспишся, — зітхає у відповідь і швидко наближається, змушуючи мене стрепенутися. — Посунься.

Безпардонно відсуває мене в бік легким доторком до плеча та лізе вверх першим. Мені залишається лиш дивитися на його пружні сідниці, обтягнуті штанами в чорно-білу клітинку… Забуваю, чому я тут, зависаючи, аж доки важка ляда, яку він штовхає, не гепається об підлогу горища. В нічній тиші звучить як вибух, і я аж підстрибую. А тоді поспіхом підіймаюся слідом. 

— Ну, і куди далі? — освітлюючи похмуре низьке приміщення, запитує, доки я, чхаючи від вкотре потревоженого багаторічного пилу, виповзаю нагору.

Ем-м…. хороше питаннячко.

А в листі-то жодного натяку. 

— Пу-пу-пу, — ніяково чухаю брову, намагаючись не зустрічатися поглядом із Горовим, який, здається, зараз спустить мене вниз, не використовуючи драбини.

— Серйозно? — гарчить. — Ти витягнула мене з ліжка щоб що?! Пропонуєш усе це розгрібати в пошуках… А що ми взагалі шукаємо?!

Ну-у-у-у-у… як би це так йому пояснити, щоб не розізлити ще більше?

Натомість тицяю в руки листа та, не дивлячись на нього, починаю обходити горище по периметру, освітлюючи гори хламу. Прикидаю, чи буде тут якась підказка. Може, хоч манюнінька записочка…

— Тобто, ми не знаємо, що шукати?! — вибухає за спиною Данило, і я аж голову в плечі втягую, не наважуючись озирнутися.

Хто тебе взагалі кликав… сам попхався. Тільки пил здіймаєш своїм злісним диханням.

Божечки, тут стільки речей! Це ж літній котедж! То чому тут стільки барахла?

Мішки з одягом, коробки з посудом, стара техніка. Я наче в будинку дідуся та бабусі, які за життя нічого не викинули, все складали на горищі.

— А-а-апчхі! — знову не стримуюся й розмахую руками перед обличчям, щоб відігнати хмару пилюки над кришкою старої скрині. 

Торкаюся краю кришки та намагаюся підійняти, але одною рукою це зробити виявляється важче, ніж здавалося. Однак, лиш зціплюю зуби та докладаю всі свої зусилля, аби штовхнути її вверх… Не просити ж про допомогу цього нервового кретина, що досі роздратовано пихтить десь у мене за спиною. І р-раааз… 

Кришка різко піддається, і я лечу за нею вперед, завалюючись на скриню, а мій палець раптом за щось чіпляється, і я чую, як з нього зісковзує перстень. Секунда, і металевий стук об дерев’яну підлогу повідомляє, — я його загубила!

Чорт, тільки не це… 

Забувши про скриню, знервовано освічую все навколо, шукаючи прикрасу, а серце в паніці б’ється так гучно, аж у вухах шумить.

— Здається, розмір таки справді не твій, — раптом чую збоку, і теплі пальці обхоплюють мій зап’ясток.

Очі розширюються від подиву, коли Горовий спокійно повертає каблучку на мій безіменний палець, а тоді тихо фиркає.

— Вже вдруге це роблю, — бурмоче. 

— Бог любить трійцю, — бовкаю, не встигаючи усвідомити, ЩО САМЕ вилітає з мого рота.

А далі стається те, чого взагалі не очікую. Так і не відпустивши мій зап’ясток, чоловік раптом смикає мене на себе та, не даючи оговтатися, впивається в губи поцілунком.