Розділ 13

Доки збираємо з трави листи та малюнки, мене не покидає дивне свербляче відчуття. І лиш, взявши до рук листа, розумію, що саме.

— То це все? — здіймаю погляд на Данила. — Кінець загадкового маршруту?

Він завмирає та якусь мить пропалює мене поглядом, змушуючи почуватися дурепою. А тоді спинається на ноги та різко наближається. Мені аж подих перехоплює.

— А чого ти чекала? — бурчить роздратовано. — Горщика з золотом? Ну, вибач, тут тільки наша сімейна брудна білизна. 

Він вириває з моїх рук пожовклий аркуш і, не дивлячись у вічі, розвертається та прямує до будинку.

Схоже, я й справді дурепа…

А нашому кількахвилинному перемир’ю кінець. 

***

До кінця дня не знаходжу собі місця. Не знаю, чим зайняти думки, лиш би ті не поверталися до історії Софії та Горового, який щойно дізнався, що його дідусь йому не рідний. І що десь існує Юрій Артеменко, живе та ні сном, ні духом про те, що в нього є онук, як дві краплі води схожий на нього в молодості. 

Навіть мені від цього не по собі, що вже казати про Данила, якому така новина, як сніг на голову, та ще й у посмертному листі… 

Та все ж, хоч я й спитала не зовсім у належний час, досі думаю, що це не все. Це ж Адельська. В її книгах герої ніколи не йдуть однією сюжетною лінією до логічного фіналу. Завжди розставлені рушниці, що створюють декілька шляхів до таємниць. 

Можливо, це трохи дурнувата логіка, та Софія зрозуміла б. І саме тому, щоб не метатися з кута в кут до самої ночі, я прямую до її кабінету. Там я ще не роздивлялася все, як слід. Якщо й не знайду нічого, то хоч згаю час і відволічуся.

Бо мені вже кортить постукати в двері спальні Горового, щоб перепросити. Та я прекрасно розумію, що зараз нарвуся лише на грубість, і краще дати йому прийти до тями. 

Можна було б взагалі не паритися, він же не вибачився переді мною за майже зруйновану кар’єру. Навіть не згадує про це, ніби й нічого не сталося. 

Та я не він, у мене є совість, яка вигризає мені нутро, коли її ігнорувати.

Рішуче виходжу зі своєї спальні та, прислухаючись до тиші будинку, крокую коридором до кабінету. Судячи з тихого шурхоту з кімнати навпроти, Горовий читає листування бабуні з Юрою. Скоріш за все. Принаймні, будь я на його місці, то читала б точно не роман Агати Крісті.

Пришвидшуюся, бо спокуса всунути носа до його спальні та підгледіти, що там у тих листах, — надто велика.

Кабінет Софії, в який я ледь не влітаю, зачиняючи за собою двері та клацаючи вимикачем, — мрія кожного письменника. Величезний стіл із темного дерева навпроти вікна з південної сторони, що дає багато природного світла вдень. Зручне крісло на колесиках, з ортопедичною спинкою, в якому я одразу ж умощуюся та стогну від задоволення. Та-а-ак, ні в яке порівняння не йде з моїми звичними місцями для написання, — від пози літери “зю” на ліжку до де-попало, аби горизонтальна поверхня для ноутбука була.

Проводжу рукою по гладенькій стільниці, уявляючи, як писатиму тут свій роман. Он, навіть принтер і листочки для заміток є.  

Зліва від столу, майже під рукою, книжкова шафа на пів стіни. Під’їжджаю, не встаючи, ближче та зацікавлено роздивляюся корінці. Здається, тут є все, що може знадобитися письменнику детективів, і в мене аж руки сверблять помацати кожну книжку. 

Тут, і найпопулярніші романи в одному жанрі, серед яких я не без захвату помічаю свою книгу. І класика, і сучасні. Посібники з письменницта, деякі з яких мені Софія позичала. Та найбільше мене цікавить поличка зі справжніми скарбами. Підручники з криміналістики, судово-медичної експертизи, юридичні довідники…. Коротше кажучи все, що конче необхідно кожному письменнику!

От, наприклад, зараз я б не відмовилася погортати “Методики ФБР. Психологія вбивці”, тому, що, здається, розслідування Лорелли йде в якомусь не тому напрямку. А ця книга може дати мені поживу для роздумів, або ж і наштовхнути на новий виток сюжету. 

Недовго думаючи, тягнуся до посібника та смикаю за корінець до себе. Однак, разом із книгою вилітає щось іще, та з шурхотом приземляється біля моїх ніг. 

Конверт.

Моє серцебиття пришвидшується, коли підіймаю його та читаю напис почерком Софії:

“Я знала, що ти обереш саме цю книгу”. 

А я знала, що це не кінець!

Відкладаю книгу на стіл, а тоді тремтячими руками дістаю аркуш із конверта. 

“Я сподіваюся, ти читаєш це вже після того, як ви знайшли мою головну таємницю. Якщо ні, то спочатку розгадайте всі загадки, а тоді, Ладо, повернися до цієї. 

На горищі я залишила дещо. Те, що так і не насмілилася показати нікому. Та після смерті мені, мабуть, уже буде байдуже, а залишити це там я не можу. Покладаюся на тебе, Ладо”.

Знову горище? І знову пізній вечір. Ну, чому я знаходжу всі загадки в найстрашніший час доби? Не дотерплю ж до ранку!

Вже навіть книжки мене не радують, бо всі думки десь там, прямо в мене над головою, нагорі. Може, таки піти просто зараз.

Минулого разу нічого містичного не сталося, навіть привид і той виявився Стерв’ятником. 

Точно. Я ж узагалі-то в домі не сама, і якраз на такий випадок у мене є напарник! Який часом мене бісить, але його завжди можна відправити на корм полтергейстам.

Вже навіть і не згадую про те, що збиралася дати йому час охолонути, коли зіскакую з крісла та мчу до своєї спальні за ліхтариком.

***

— Якого біса?! – вигукує Горовий, коли я з розгону застрибую на його ліжко.

Лаючись, перевертається на бік і вмикає нічник на тумбочці. А тоді, мружачись від яскравого світла, переводить на мене невдоволений погляд.

— Що ти тут робиш, Венс? – хрипко гарчить, і від цього гарячого тембру в мене мимовільно стискаються ноги.

— Нам треба на горище, – ледь не підстрибуючи від нетерпіння, повідомляю та тицяю йому під ніс листа з кабінету.

Він морщить лоба, наче намагаючись зрозуміти, що я тут роблю і що мені від нього потрібно.