Розділ 12.2

Данило з напруженою зморшкою між бровами напружено вчитується в черговий лист від Софії. Сидячи просто на траві біля входу в підвал, навколо нього — речі, які були в згортку. Кіпа старих конвертів, малюнки, фото. Одне з них я тримаю в руці, вдивляючись у знайоме обличчя, тільки років на сорок молодше. Темні очі, грайл  иві бісики та посмішка, що анітрохи не змінилася. Софія Адельська в юності. А поруч із нею… 

В горлі пересихає. Навіть крізь чорно-біле фото відчуваю цей пронизливий погляд зелених очей. 

Адже він так схожий на Данила… 

Перевертаю світлину та читаю напис знайомим почерком: “Назавжди твоя, Юро! 1982 рік”.

Опускаюся на траву поруч із Горовим і хапаю кіпу конвертів. Всі ці листи від одного відправника, Юрія Артеменка.

— Юрій… Це твій дідусь? — тихо запитую, намагаючись зрозуміти, навіщо Софія нам це все залишила.

— Лев, — хрипко кидає чоловік. — Мого діда звали Лев.

Спантеличено повертаю до нього голову та тицяю йому фото.

— Але ж ви такі схожі… А тут написано “Юро!”...

І тільки коли наші погляди зустрічаються, розумію раптом… усе.

— Ох… — видихаю. — Боже.

Горовий, блідий і похмурий, зводиться на ноги та, кинувши мені листа, відвертається. Засунувши р уки в кишені, згорблюється. Так, наче йому стає нестерпно холодно, хоча температура надворі вже перетнула позначку тридцять градусів за Цельсієм.

Щоб зрозуміти, що все таки відбувається, розгортаю листа від Адельської та читаю:

“Ти можеш зненавидіти мене за це, але цю правду я не нестиму з собою в могилу. 

Інколи страхи не лише сковують душу кайданами. Вони руйнують життя тобі та твоїм близьким. Тим, хто тебе любить.

Все, що залишилося від мого — старий мотлох і спогади, а ще жаль за втраченим часом і невикористаний шанс прожити це життя поряд із тим, кого кохала понад усе.

Ні, я абсолютно не шкодую про шлюб із твоїм дідом. Лев був неймовірною людиною, талановитою та люблячою. Він став для мене сім’єю та намагався зцілити мене, не запитуючи в бога ціни за це. Він полюбив твого батька з першого ж дня та виростив, як власного сина. Саме тому я так боялася все зруйнувати тяжбою до минулого, тугою за тим, хто через власні страхи відмовився від мене.

Навіть після смерті Лева, все на що я виявилася здатною — придбати котедж, у якому він жив колись. І чекати. Щодня ходити до озера, роздирати душу спогадами та сподіватися, що одного разу почую за спиною знайоме: “Софійко? Не може бути… це ти”. Така стара, а така наївна дурепа. Бо він так і не з’явився. А я боялася шукати його сама.

Мені було сімнадцять, коли Юра з сестрою переїхав сюди. Юнак із пронизливим поглядом зелених очей, похмурий, відлюдькуватий. Неможливо було не закохатися. Ладо, ти зрозумієш.

Але одного разу, взимку, коли я, прогулюючись озером, провалилася під лід, саме він опинився поруч і витягнув мене. Дотягнув до свого дому, переодягнув, зігрів трав’яним чаєм, не припиняючи мовчки хмурити широкі брови та стискати губи. Я ніколи не зустрічала таких людей до цього, щоб доброта і тамована злість поєднувалася в людині так гармонійно.

Виявилося, що й кохати він вміє надзвичайно сильно. Міцними обіймами, поцілунками в чоло, роздобутими десь дефіцитними шоколадками. В сімнадцять років він здавався мені надто дорослим і зрілим, зваженим. Ну це й зрозуміло. Вони стали сиротами надто рано, його старша сестра постійно хворіла, тож забезпечувати сім’ю доводилося Юрі змалечку. 

Мене він називав його подарунком за все лихо, що випало на його долю.

А тоді його забрали в армію. А через місяць я дізналася, що вагітна твоїм татом. Він так зрадів, я плакала, читаючи його листи, наповнені коханням рядки та очікування, коли зможе повернутися та поцілувати сина.

А тоді я народила, з затримкою. Хлопчика з білявим волоссям і блакитними очима. Твій тато геть не схожий ні на мене, ні на Юру. Сам знаєш, що це означає для сільських жителів, у часи, коли навіть мобільних телефонів ще немає, що казати про інтернет чи аналіз ДНК. 

І коли він повернувся, з каблучкою, яку йому зробили на замовлення з мого малюнку, робити мені пропозицію… сусіди зустріли його перші. 

А побачивши сина, він розлютився ще більше. Розвернувся та гримнув дверима.

Я була занадто гордою, щоб щось пояснювати чи доказувати. Коли він не з’явився ні наступного дня, ні за три дні, зібрала речі та поїхала до тітки. 

Повернувшись за місяць, дізналася, що він поїхав. 

І більше ми не бачилися.

А коли через дев’ятнадцять років народився ти, як дві краплі схожий на рідного дідуся, в мене з’явився шанс… знайти, поговорити. 

Та я не стала.

До останнього боялася, що в нього вже інша сім’я, та й у мене теж. Я боялася зробити боляче ще комусь своїм учинком. Вирішила поховати своє минуле в цьому будинку. Залишити його тут, навідувати та плекати.

Пробач, що так і не розповіла тобі цю історію сама, любий. Я боялася. Та й досі боюся.

З любов’ю, Софія”.

Дочитавши, ще якийсь час дивлюся перед собою невидячим поглядом, намагаючись усвідомити все написане Адельською. Це так сумно, але, чорт, як можна було втратити кохання через такі дурниці. Як можна було зробити стільки дурниць, з обох сторін, через гординю, страх, злі людські язики… 

Відкладаю листа та шукаю поглядом Горового. Він, як не дивно, нікуди не пішов. Так і стоїть, запхнувши руки до кишень, напружений, вдивляється в небо.

— Як ти? — запитую тихо, і лиш тоді він повертається.

Щоб невесело всміхнутися краєчком губ і вичавити:

— Як той, хто не знає, хто він тепер.

Мабуть, так почуваєшся, коли твій усталений світ розколюється.

На емоціях, підстрибую з землі та, підійшовши, несміливо обіймаю його, притискаючись щокою до грудей, у яких скажено б’ється серце.