Розділ 12.1

— А ти знаєш, де вхід у підвал? — запитую, спостерігаючи за тим, як Горовий миє наші тарілки.

Ніколи не думала, що те, як чоловік натирає посуд пінною губкою, виглядатиме настільки сексуально…. Так, про що я взагалі…

— Здається, з двору, — тисне плечима та ставить тарілки ребром на підставку, змушуючи мене стрепенутися.

— Не типово, — бурмочу та різко відводжу погляд, коли повертає до мене голову.

Поки я вдаю, що не витріщалася на його сильні засмаглі руки, швидко витирає руки картатим вафельним рушничком і рушає до дверей. 

Мовчки йду слідом. У голові безліч запитань на рахунок того, що ж чекає нас у підвалі. Бо поки що я не зовсім розумію, куди Софія нас веде та навіщо. Каблучка і скринька з дитинства — єдині речі, які мають сенс… для нього. Чому в цю гру втягнули мене, не ясно. 

Тож я дуже сподіваюся на те, що може бути в підвалі. Сподіваюся, що цього разу це “щось” справді призначене мені. Чи, навпаки, боюся цього. Поки не можу вирішити.

Ми обходимо будинок, і Горовий не без задоволення вказує на похилі дерев’яні дверцята під стіною. Я ж роззираюся навкруги. Гм, а тут ідеальне місце для альтанки. Ще можна поставити гриль, а он між тими двома горіховими деревами натягнути гамак. І образ ідеального літнього котеджу завершений.

Ой, а під парканом земля перекопана, ніби під невеличкий городик. У мене буде власна зелень і, можливо, навіть помідорки черрі! М-м-м… я готова зайнятися цим хоч зараз!

— Венс, агов, ти йдеш?

  Кліпаю очима, повертаючи голову, та бачу, що Горовий уже зняв іржавий замок і відчинив дверцята. Доки я його наздоганяю, встигає ввімкнути ліхтарика на телефоні та спуститися до середини кам’яних сходів. Вузький прохід у темряву викликає в мені нервове тремтіння, та я намагаюся зосередити всі думки на тому, що там чекає щось цікаве. Принаймні, сподіваюся на це.

Тримаюся якомога ближче до чоловіка, тому що мій телефон так і залишився під’єднаним до колонок, я не подумала про те, що тут може не виявитися електроенергії, а так воно і є. Вимикач на стіні тихо клацає, але нічого не відбувається. Чудово…

Горовий освітлює низьке муроване приміщення з земляною долівкою, доки я розтираю передпліччя руками. Тут наче морозильна камера. Бачу пусті полиці, крихітне запилюжене віконечко, крізь яке давно не проникає сонячне світло.

— І де ж… — починаю, та раптом бачу у дальньому кутку щось велике. 

Підстрибую до Горового та, схопивши за руку, повертаю промінь світла в той бік. Під купою старого ганчір’я видніються різьблені ручки та розмальовані дерев’яні стінки. 

Скриня.

— Думаєш, нам удасться витягти її наверх? — запитую, а в самої зуб на зуб не потрапляє.

— Спробуємо, — серйозно киває чоловік і рішуче прямує до неї.

Ми скидаємо поїдені міллю тряпки на землю, і я хапаюся за ручку, щоб спробувати підняти. Та вона надто важка, з кованими швами та бозна-з-чого зроблена. 

— Доведеться сподіватися, що зможемо витягти те, що всередині, — виносить вердикт Данило та піддіває масивну кришку, передаючи мені телефон.

Із завмиранням серця та, здається, навіть не дихаючи, я спостерігаю за тим, як промінь від ліхтарика освітлює спочатку внутрішню атласну оббивку, а тоді… загадковий паперовий згорток, перев’язаний мотузкою, всередині.

Спочатку розчаровано видихаю, бо нагадує він кіпу старих газет. Але коли Горовий дістає його, спантеличено хапаю чоловіка за передпліччя. Бо з самого верху великий малюнок олівцем.

— Це ж… — шепочу, торкаючись пальцями плетива з лози, веду до корони, яка тримає камінь.

— Твоя каблучка, — не менш здивовано підтверджує Данило, і ми перезираємося, намагаючись зрозуміти, що це все означає.