Розділ 11.2

Тремтячими руками ставлю тарілку на стіл, намагаючись ігнорувати його погляд, від якого моє лице аж палає. Чому він досі стоїть там? Чому не звалить? Та відповідь приходить одразу, разом із його голодним поглядом у бік плити. Ха. Що-що, а борщ у мене виходить ідеальний, і пахне так, що цим можна катувати голодних людей.

— Знову шукаєш привід утекти? — раптом запитує він.

Водночас із цим музика в плейлисті закінчується, і повисає така напружена тиша, що, присягаюся, я чую, як тріскотить повітря, наче наелектризоване.

— Не знаю, про що ти, – бурчу, відвертаючись. 

Хліб. Мені потрібен хліб, якого, чорт забирає, немає. Я з’їла останні дві скибочки на сніданок… Але продовжую відкривати по черзі всі шафки та шухляди, тільки щоб не було приводу повертатися до Горового обличчям. А йому може за цей час набридне там стовбичити, і він забереться геть…

Відкриваю чергову верхню шафку та, побачивши там лиш металевий тубус від чаю, закриваю. А тоді раптом зупиняюся. Це був м’ятний чай… Той, про який Софія згадувала в останньому листі. А що, як це і була підказка?

Не встигаю додумати це, як рука вже тягнеться назад до шафки. Дістаю тубус і стягую кришку. З завмиранням серця зазираю всередину і… що?

Нахмуривши брови, перевертаю його та спостерігаю за тим, як на стільницю повільно опускається маленький клаптик паперу, а повітря наповнюється легким ароматом м’яти. Вдихаю його та підіймаю папірець двома пальцями. 

— “Підвал”?

Аж підстрибую, коли лунає над вухом голос Горового. Не чула, як підійшов, і ледь серце з грудей не вистрибує від несподіванки. Геть забуваю, що взагалі робила до цього, коли моєї спини торкається його грудна клітка, а сильні теплі пальці обхоплюють зап’ясток. Папірець у пальцях тремтить, бо від його дотику моя шкіра аж іскрить. Кілька довгих секунд не можу зібрати себе докупи, та зрештою коротко видихаю, зосереджуючись на записці. 

Там справді виведено лиш одне слово: “Підвал”. 

І що це означає?

— Схоже, в нас є наступний пункт призначення, — випереджає думки Горовий, і в мене сироти проступають на шиї, в тому місці, де торкається шкіри його гарячий подих.

Кахикаю та, намагаючись відвоювати собі трохи простору, різко відводжу лікоть. Врізаюся ним чоловікові під ребра, і той, здавлено ахає, відступаючи. 

Нарешті можу дихати. І мислити. Але про всяк випадок відходжу від Данила подалі, бо щось надто часто він порушує мої кордони останнім часом. Наче навмисне випробовує їх на міцність.

— Їж, і ходімо, — наче ні в чому не бувало командує.

На що мої брови злітають догори.

— Якщо ти складеш мені компанію, — відказую. — Я не надто тобі довіряю, щоб випускати з виду.

Так, це саме та причина, яка змусила мене ляпнути таке. Не його голодний погляд і не бажання нагодувати… Аж ніяк.

Горового довго впрошувати не доводиться. Ще не встигаю взяти собі ложку в шухляді, а він уже несеться з повною тарілкою борщу до столу. А тоді прямує до холодильника, риється там і дістає… хліб.

— Що? — всміхається на мій спантеличений погляд. — Він так довше зберігається.

Що ж, принаймні не треба їхати до місцевого магазинчика.