Розділ 11.1

Його рухи на якусь мить завмирають, і я чую власне важке дихання та пришвидшене серцебиття. 

А тоді він відступає з тихим смішком, і мене наче крижаною водою обливають. Забуваю про горнятко й каву, розвертаюся до нього та, зустрівшись із пронизливим поглядом, випалюю:

— Ще раз торкнешся мене, я тебе уві сні придушу. 

І, щоб не дивитися, як його нахабні губи розтягуються в глузливу посмішку, швидко обходжу та, захопивши зі столу ноутбук, іду геть з кухні.

Двері спальні зачиняю різкіше, ніж треба, та просто стою, притискаючись лопатками до дерева, ніби це може зупинити пульс. Усередині якась порожнеча й водночас шалене гудіння, від якого неможливо сховатися.

Кидаю ноутбук на ліжко, сама падаю поряд. Натягую на себе ковдру, ніби вона здатна стерти пам’ять тіла. Даремно. Кожен клаптик шкіри пам’ятає його тепло. Я стискаю кулаки, щоб не тремтіти.

Заставляю себе відкрити ноутбук, наче робота може стати ліками. Слова на екрані розпливаються — я читаю їх, але не бачу. У голові тільки його голос, низький, хрипкий, біля самого вуха. Його пальці під моєю майкою. Його тіло, яке відчувалося занадто реально, щоб забути.

Я різко б’ю по клавішах, друкую перше, що спадає на думку. Хай буде новий розділ. Хай буде будь-що. Лише б не тонути в цих спогадах.

Сльози підступають неочікувано, від безсилля. Я витираю їх тильною стороною долоні й знову дивлюся на каблучку, яка виблискує на пальці. В мені знову прокидається злість на Софію, на її ігри, на це дивне відчуття, що я граю не за своїми правилами. Що все йде не так…

Валюся на подушку, не в силах припинити жаліти себе. Здається, чую, як грюкають вхідні двері. Та зрештою заплющую очі та повільно провалююся в неспокійний сон.

***

Схоже, Горовий звалив з будинку, бо, прокинувшись опівдні, не чую жодного стороннього звуку. Навіть наважуюся прийняти душ, який мені конче необхідний. 

Чоловіка справді немає. Не з’являється доки я змиваю з себе залишки сну та минулу ніч за ноутбуком, ні коли готую собі каву та пізній сніданок. І дратуюся, що продовжую про нього думати. Ну, і хай котиться до біса. Добре ж, як його немає. Можу насолодитися тишею в своєму котеджі, без остраху наткнутися на нього в дверному пройомі чи у ванній.

Пхикаю та, закинувши до рота останній шматочок тосту з маслом і джемом, іду мити тарілку.

В незвичній порожнечі цього місця, незважаючи на всі переконання самої себе, - якось надто тихо та незатишно. Тому, побачивши на підвіконні старі музичні колонки, не роздумую ні секунди. Встромляю штекер у розетку, під’їдную до телефона та вмикаю. На моє щастя, працюють вони ідеально. Трек “Shark” розриває мою самотність енергійним ритмом, і я не можу стриматися, аби не пританцьовувати. 

Ідея приготувати собі на обід щось складніше за бутерброди народжується сама собою, і ось я вже чищу картоплю, доки в мийці розморожується м’ясо. Треки змінюють один одного, настрій нарешті пробиває позначку “не все так погано”, і я кружляю кухнею, підспівуючи знайомим рядкам на всю гучність. Абсолютно забувши про існування сусіда. 

Аж доки той сам про себе не нагадав, явившись по обіді. Якраз коли я, в супроводі “Devil in disguise”, ледь не стікаючи слиною, наливала собі в тарілку ароматний борщ.

— Вона сказала: “ти думаєш, у диявола є роги? Ну, я теж так думала, — підспівуючи, похитуюся в ритм, і докладаю собі шматок м’яса.

— Але я помилялася, у нього зачесане волосся, він носить костюм і краватку. — Англійська мені дається важко, та цю пісню я знаю, бо лиш її слова заспокоювали мої істерики.

— Він милий, ввічливий, він застане тебе зненацька… — зітхаю, прикрашаючи тарілку подрібненим листям петрушки.

А тоді беру її та розвертаюся в бік столу. І саме в цю мить помічаю в пройомі Горового. Судячи з того, як зручно він опирається плечем на дверний косяк, стоїть він там не одну секунду. Здригаюся від несподіванки та лиш дивом втримую в руках посуд.

— Ти вже мені навіть пісню присвятила? — запитує, всміхаючись краєчком губ.