Розділ 10.2

“— Ви серйозно? — Я відсунула чашку з недопитою кавою й втупилася в чоловіка, якого віднедавна призначили моїм новим напарником. — Хочете сказати, що підозрюваний сам зателефонував і зізнався?
— Так, — урочисто кивнув він, з таким виглядом, наче щойно самостійно розкрив справу, над якою ми билися не один місяць. — І навіть вибачився. Дуже чемно, між іншим.

Я зітхнула. Не було сенсу лаятися чи знову жбурляти в Леслі горнятком. Переді мною сидів двометровий велетень у піджаку на два розміри менше, з краваткою, що вперто сповзала набік. До всього — на мене дивилися найщиріші карі очі, в яких відбивалася повна відсутність будь-яких складних думок.

— Господи, ви ж розумієте, що це абсурд, — зрештою спробувала я достукатися до тих крихт інтелекту, що дозволили йому вступити до академії.

Леслі наморщив лоба, наче йому було складно навіть таке коротке речення обробити своїми звивинами.
— Я думав, це ознака щирого каяття, — відповів він, кліпнувши.
— Добре.  — Я закусила губу, аби не сказати щось, за що мене позбавили б премії. — А що ви зробили після дзвінка?
— Записав номер! — урочисто оголосив він і витягнув з кишені папірець. — Тільки, ой, тут щось… і цифри трохи розмазалися.

В такі моменти мене накривало такою відчайдушною тугою за Роном, що я готова була завити в голос. І хоч мій попередній напарник виявився маніяком і вбивцею, він принаймні вмів не заляпати соусом важливі докази. Чорт, до чого я докотилася, що сумую за цим покидьком?”

Я відкидаюся на спинку ліжка та деякий час так сиджу, роздумуючи над тим, а чи не забагато у нас із Лореллою спільного. І чому щоразу коли вона згадує Рона, я згадую про Горового?

Можливо, тому що це він надихнув мене на фінал моєї попередньої книги, і всі асоціації тепер навіки пов’язані з тим вечором… Що абсолютно мене не радує. Ані трішечки. Я дуже й дуже злюся через це!

А коли я злюся мені потрібне моє морозиво з солоною карамеллю і чай.

Кидаю погляд на нижній край екрану та вперто повзу до краю ліжка.

Навіть об одинадцятій тридцять вечора мені потрібне моє морозиво! Я його сюди майже двісті кілометрів везла не для того, щоб чекати до ранку.

Ноутбук, звісно ж, беру з собою. Судячи з відсутності зайвих звуків у будинку, Горовий звалив спати ще хвилин сорок тому, і територія вільна, жодних стерв’ятників, що б кружляли над моїм втомленим писаниною тілом. 

Гордо топаю в піжамі на кухню, вмикаю світло та, пристроївши техніку на столі, відкриваю морозилку. Так, куди ж я його поставила?! І чому тут усе забито напівфабрикатами?!

Я навіть лякаюся, що мій нестерпний сусід встиг знищити мої стратегічні припаси, але таки відкопую з-під гори пакетів заморожених нагетсів, заповітне відерце. Так, тепер знайти б ложечку та заварити собі міцнющого чорного чаю з цукром і лимоном. І можна до ранку спалювати калорії, клацаючи по клавіатурі. В мене ще цілий розділ попереду, адже я нарешті знаю, в якому напрямку рухатися, та який клубок намотати, щоб іншу половину книги Лорелла його розплутувала. А ще… час додати до її пригод таємничого сталкера… Божечки, та де ж ці кляті ложки?!

***

— Доброго ранку-у-у, — вривається в мій сон голосом детектива Рона.

Ех, я справді сумую за цим персонажем. Він був офігезним мужиком, а ще дуже розумним і спритним… 

Але що він робить у мене на кухні?! Я ж на кухні була…

Різко здіймаю голову, розплющуючи одне око, та розфокусовано роззираюся. Так, за вікно уже світає… Я що, справді заснула тут, сидячи? Старію.

А тоді мій погляд чіпляється за широку спину біля холодильника. Справді спину… Засмаглу та широку. Бо-о-ожечки, а ці м’язи… Здається стали ще більшими, відтоді як я востаннє їх роздивлялася отак…

Подумки даю собі ляпаса та відводжу погляд від Горового, що в одних спортивних штанах наливає собі соку з графина. 

Чи то тригодинний сон мене досі тримає, чи то відро морозива мізки підморозило, та чомусь так і кортить знову зиркнути в його бік і залипнути… 

Хочеться вже ляпасів собі не лише подумки надавати, тому швидко зіскакую зі стільця та рухаюся в бік чайника. Кофеїн краще будь-якого екзорциста здатен прочистити мій розум і прогнати звідти загальмовані думки.

— Прокинулася? — чую насмішкувате позаду, та стійко не озираюся.

— Ти мене розбудив, рахунок 1:1, — бурчу, відчиняючи шафку та підтягуюся, щоб дістати горнятко.

Кроки, що наближаються, трохи насторожують, але я намагаюся не звертати уваги. Мало що йому знадобилося в цій частині кухні. Наївна така… 

Власницьким жестом гаряча рука огортається навколо моєї талії, а ззаду в мене втискається те саме тіло, на яке я хвилину тому слинки пускала. Завмираю від несподіванки з піднятою рукою, коли відчуваю на своїй щоці чужий подих.

— Вчора купальник під мокрою сукнею, сьогодні - ці твої сірі шортики, — тихо гуркоче на вухо, втискаючи мене в стільницю. — Венс… я ж не зі сталі.

Мене кидає в жар від його хрипкого голосу, і надзвичайно хочеться повернути голову. Всього на кілька сантиметрів, і наші губи опиняться на достатній відстані… 

Серце від таких думок несеться галопом, сонний мозок взагалі відмовляється аналізувати те, що відбувається, бо, господи, як же приємно знову відчувати ці теплі руки, що пробираються під майку… 

Куди-куди вони полізли?!

— Ти зовсім знахабнів уже?!