Розділ 10.1

— Ну, і де ж він?! — запитую, розвертаючись біля підніжжя сходів. — А як ти без загадки зрозумів, де шукати?

Горовий повільно, надто повільно! спускається слідом і обходить сходи збоку. А тоді встає на коліна та простягає руку в темряву під ними. Ух, я б так не змогла. Там може бути що завгодно, від гігантського павука до щурячої домівки. 

Та мої песимістичні думки відходять на задній план, тільки-но я бачу, як чоловік дістає… скриньку. Красиву металеву, трохи позеленілу від часу, скриньку. 

— Ов-ва, — видихаю, падаючи на коліна поруч із ним. — А як ти…

— Кажу ж, пригадав, — бурчить, відкидаючи кришку. — Коли був малим, бабуся взяла мене з собою. І я тут провів літо. Розваг не було, тож переважно купався в озері. Уявляв себе піратом і Індіаною Джонс. 

Він гмикнув, і я помітила тінь посмішки на суворому обличчі. Так, наче на мить він знову опинився там. Важко цього… Стерв’ятника уявити безтурботним малим хлопчиськом, але чомусь серце в грудях стискається, коли думаю про це.

— В один із таких днів я на дні знайшов її, — продовжує розповідати, відставляючи шкатулку в бік і виймаючи звідти черговий конверт. — А всередині каблучку та жмут розмоклого паперу. Бабуня сказала, що скоріш за все це історія чийогось розбитого серця. 

Мій погляд мимоволі повертається до прикраси на підмізинному пальці. Як така краса могла принести комусь нещастя? Мабуть, якби я була забобонною, то з вереском стягувала б уже каблучку з пальця. Та, на щастя, у вплив предметів на долю я ніколи не вірила, тому лиш гладжу зелений камінчик і уважно слухаю Горового.

— Крім ігор на озери був іще телевізор, — продовжує він. — І серіал “Чи боїшся ти темряви?”. 

Чоловік кидає на мене всміхнений погляд і стенає плечима.

— В одній із серій духи моря приходили до старого чоловіка, як тільки він засинав. Тому, що він забрав їхні скарби.

— Ти серйозно? — скептично перепитую.

Важко уявити Горового дитиною. А в таке повірити взагалі неможливо! Стерв’ятник, який напудив у штани після перегляду дитячого жахастика?!

— Мені було сім! — виправдовується. — Але то був останній вечір перед від’їздом. І я не встиг віднести скриньку до озера. Тому попросив про це бабусю…

Я раптом згадую записку до каблучки, в якій про це й говориося.

— …а вона не зробила цього, — завершую замість нього.

Данило киває, і лиш тоді нарешті розгортає послання. Мені аж свербить підглянути, проте щоб це зробити, доведеться нахилитися ближче. Занадто близько. Настільки, що я знову відчую цей запах і тепло, і… 

— Гм, — вибиває мене з думок голос Данила. — Гадки не маю, що далі.

Він передає мені аркуш паперу, а тоді підіймається та, захопивши скриньку, йде назад до будинку. Забираючи з собою все те, про що я щойно фантазувала. 

Заплющую очі та трясу головою, намагаючись відігнати це марево. А тоді встаю й собі, читаючи слова, написані Софією.

“Страхи — це не завжди сигнал про небезпеку, любий. Інколи страхи — це просто страхи. І якщо не ризикнеш, ніколи не дізнаєшся, що ховається по той бік. І чого ти насправді заслуговуєш…”.

Ніяково озираюся на двері, що зачиняються за чоловіком. Так, це явно не мені адресоване, а маленькому Горовому, який боявся темряви. Та, здається, змусило його про щось замислитися.

Розгублено повертаюся до листа й дочитую:

“... Відчуйте це місце так, як відчувала його я. Нехай наповнить вас силою та міццю, подарує спокій і зцілення. Я любила пити м’ятний чай на кухні, споглядати з вікна за буянням природи та життям. І воно не промайнуло повз, я пропустила його крізь себе, насолоджуючись кожною миттю. Не втрачайте цю можливість.
З любов’ю, Софія”.

Перевертаю аркуш і з розчаруванням усвідомлюю, що немає більше нічого. Це ж не загадка. Невже більше нічого немає? А в чому був сенс?

Задумливо кусаю губи, перечитуючи послання знову й знову, не в силах повірити, що це… все. Ні, вона б так не вчинила. Не залишила б нам відкритий фінал, не відстріляні рушниці і так далі. Зовсім не схоже на Адельську. Повинно бути ще щось! Тільки що?