Розділ 9.2

Настрій писати розплющує під вагою туги та теплих спогадів, і я, наплакавшись, іще довго дивлюся вперед на ліс, на брижі води від вітру, на спокійне безхмарне небо, що обіцяє сьогодні спекотний день. А навколо так тихо, що чути власне серцебиття, і чомусь я почуваюся такою самотньою в цьому світі. В її світі. Тут, де вона творила, надихалася, можливо сумувала та почувалася так само розгублено. 

Шморгаю носом і видихаю. Виплеснувши всі свої емоції, почуваюся спустошеною, та водночас приходить і полегшення. Наче виплакала тягар завбільшки з кам’яну брилу. 

Бовтаю у воді ногами, і так хочеться залізти туди, пірнути з головою, щоб освіжити розум. Не роздумуючи, стягую сарафан і, відкинувши його, підсуваюся ближче до краю помосту. В’єтнамки знімаю та відставляю вбік. А тоді впираюся долонями в гладку, теплу деревину, відштовхуюся та з тихим плеском занурююсь у воду.

ААААА!

Чорт, як же холодно!

Перші декілька секунд хапаю ротом повітря з витріщеними очима, намагаючись зрозуміти, чи не віднялися в мене кінцівки від такого шокового перепаду температур, а тоді, плюнувши на бажання поплавати, щосили гребу до драбини, праворуч від кладки. Зуби цокотять, а руки, якими загрібаю воду, ледь слухаються. Хапаюся за слизьку та вогку перекладину та підтягую все тіло догори, а тоді ледь не падаю на поміст, віддихуючись і тремтячи всім тілом. 

Хух, ну й адреналін! Як деякі люди, помішані на здоровому способі життя, роблять це щоранку?! І чому вода досі така холодна?!

Вдягаю сарафан просто на мокрий купальник, застрибую у в’єтнамки та щодуху мчу до сумки за рушником. І, хоч тіло й збадьорилося, всередині я почуваюся ще й дурепою. Замість того, аби написати розділ нової книги, вирішила відморозити собі мізки.

Кутаюся в рушник, клацаючи зубами. Ображено шморгаю носом, дивлячись на спокійну водойму так, наче вона мене щойно зрадила, а тоді розвертаюся та, закинувши торбу на плече, крокую назад до котеджу.

***

Наче мало мені вражень на один бісовий ранок, як, не встигнувши переступити поріг, врізаюся в Горового. Та ще й носом, аж іскри з очей сипляться від болю. 

— Та бляха муха-а-а-а! — вию, хапаючись за обличчя.

Сумка падає на підлогу, коли похитуюся. А чоловік намагається втримати мене за плечі, доки я, хникаючи, перевіряю, чи немає крові.

— Ти чого мокра така? — ставить найбезглуздіше запитання він, і мені страшенно хочеться врізати по його щиро здивованій пиці.

Але ця пика така гарна, і так шкода стає її псувати, що від безсилля я лиш голосніше завиваю, та ще й знову реву, наче істеричка.

А тоді несподівано опиняюся в обіймах. Гикаю від здивування, та моє раптове заціпеніння аж ніяк не заважає Стерв’ятнику розтирати мою спину своїми великими гарячими долонями. примовляючи тихе: “чш-ш-ш”, наче до дитини.

І це чомусь діє. Або ж я від шоку заспокоююся. Та, ввіткнувшись обличчям у його футболку, вже не можу плакати. Не тоді, коли він так пахне… домом, гелем для душу та собою. Флешбеки нашої ночі накривають мене хвилею, і я не здатна себе контролювати, мої руки обвиваються навколо нього, безбожно жмякають футболку на спині. Боже, я готова ганебно замуркотіти, настільки тепло та затишно, а ще до біса добре хоча б дві хвилинки ні про що не думати, вимкнувши здоровий глузд.

А тоді він так само раптово вмикається. І я розплющую очі, одночасно з цим напружуючись всім тілом. Повертаю контроль над кінцівками, що вже заповзли Данилу під футболку, та впираюся ними йому в груди.

— Відпусти, — твердо заявляю.

Ну, як твердо… Для миші, якій прищемили хвоста мишоловкою. 

Але чоловік одразу ж відступає та серйозно вдивляється в моє обличчя, нахмуривши брови.

— Все добре? — перепитує.

А мені зараз хочеться зникнути. Щоб не дивився так уважно. Бо до біса холодно стає, і хочеться знову опинитися в обіймах. У-у-у, не виправна дурепа!

— Ти чого вискочив на мене, як чорт з табакерки? — бурчу, підіймаючи з підлоги сумку та рушник, який теж звалився з мене.

Горовий кахикає, наче подавився власною отрутою, та все ж повідомляє:

— Побачивши каблучку, я згадав, що був тут у дитинстві. І знаю де наступна підказка.

Ми зустрічаємося поглядами, і він вказує рукою мені за спину, в бік виходу. 

— Чого ж ми чекаємо?! — Відкидаючи речі в бік, вигукую. — Показуй!

Розвертаюся та ледь не підстрибом вилітаю надвір, чуючи позаду важке зітхання.