Розділ 9.1

Все ще відчуваю його дотики, аромат його м’ятного шампуню витає в кухні, наче він досі тут, стоїть за спиною, доки я роблю собі каву та бутерброди. Важкість каблучки на пальці відчувається сильніше, ніж до цього, але я намагаюся переконати себе, що в діях Горового не було жодної логіки. Це просто старий перстень, який, судячи з усього, йому не потрібен. Хоча він так здивувався, коли побачив його… 

Так, досить уже. Чому я взагалі стільки про це думаю?! Терміново потрібно помедитувати та зайнятися нарешті своєю новою книгою, інакше “лист щастя” від редакторки не за горами. Ця мегера нюх має на те, щоб писати саме тоді, коли я менш за все цього очікую. 

Ставлю на піднос горнятко з кавою та тарілочку з канапками, й іду в свою спальню. Не тому, що на кухні не зручно. Менш вірогідно знову зіткнутися з Горовим біля свого ліжка, ніж тут. 

Залишивши сніданок на тумбочці, дістаю свій блокнот і, всівшись по-турецьки на ліжку, пишу плани на день. Перечитати готові розділи, розпланувати декілька наступних, переглянути нотатки… 

Ручка зависає над листком після “4.”. Погляд знову ковзає до каблучки, і я, зітхнувши, дописую: “розгадати загадку”. І похмуро закриваю блокнот, роздумуючи, як саме зробити так, аби Горовий не смів розгадати її самостійно після того, як я покажу йому послання від Софії. Доведеться швендяти за ним до кінця дня, наступаючи на п’яти. 

Тож! Спочатку - рукопис!

Допиваю каву, доки порпаюся в шафі в пошуках пляжної сумки. Кидаю в неї всі необхідні для походу до озера речі. Переодягаюся в купальник, зверху накидаю легкий сарафан і, прислухавшись до тиші котеджу, виходжу зі спальні. Шльопаю у в’єтнамках коридором, сподіваючись, що цей звук не розбудить звіра з кімнати навпроти, і за мить уже опиняюся надворі. 

О сьомій ранку ще доволі прохолодно, хоч сонечко й встигло забратися височенько, за що я обожнюю літній сезон. Коли б ти не вирішив почати свій день, світ прокидається разом із тобою. В кронах дерев уже співають ранні пташки, бджоли обстежують дикі квітки вздовж земляної стежки, якою я прямую. Не зважаючи на те, що в цьому будинку я не була раніше, місцевість мені знайома.

Декілька років тому ми приїхали сюди з одногрупниками філологами на відпочинок. По-перше, бо тут гарно. А по-друге, бо це свята Галичина. Рай для тих, хто обожнює вивчати та розбирати діалекти, слухати перекази та легенди. Та й люди тут надзвичайно емпатичні, особливо до чужинців. Навіть поблажливі посмішки на наші здивовано ейфорійні лиця при виді корів не виглядали зверхньо. Дозволили погладити та сфотографуватися: “Піжди, Йване, най ґородські знимОк нароблять з Маньою, бо ше ж не виділи такого, га?”. А ми й справді таке велике стадо у тридцять голів ніколи в житті не зустрічали. Назнимкувалися, як то кажуть, на всю карту пам’яті.

Від спогадів усмішка сама по собі з’являється на губах. Саме після цієї поїздки я й вирішила переїхати до Львова, і ні разу не пошкодувала. Навіть мама, приїжджаючи зі своїм новим чоловіком італійцем раз на рік, не може нагулятися містом і поїхати без цілої торби з кавою, шоколадом і медом.

Спускаюся порослим чагарниками невеличким схилом і нарешті бачу озеро. Стежка веде прямісінько до дерев’яного помосту, метрів на п’ять у довжину над озером. Зазвичай там кучкуються рибалки, чи місцеві відпочивальники. Не знаю, як воно тепер, а тоді я саме на цьому помості й познайомилася з Софією. 

Ми відпочивали на іншому березі, на узліссі, в палатках. Але зловивши натхнення серед природи, я від них утекла сюди, щоб у тиші пописати в блокноті. Адельська того дня там з’явилася за тим самим. А в результаті ми проговорили декілька годин. Я не знала, хто вона до самого моменту прощання, коли вона написала свій номер телефону на одній із сторінок у моєму записнику. І підписалася своїм ім’ям. Я ледь з того помосту й не звалилася від шоку. Бо читала всі її книжки та обожнювала неповторний стиль, закручені сюжети та особливу готичну атмосферу.

А тепер я знову тут… Але сама. І не зможу більше ніколи отам сидіти поряд із нею, бовтаючи ногами у воді, розповідати про все на світі та слухати цікаві життєві історії. Я втратила велику людину, і почуваюся сліпим кошенятком без її мудрих порад і заспокійливого голосу.

Непрохані сльози знову тещуть по щоках, але я не поспішаю їх зупиняти. Навпаки, кидаю сумку на піску, йду до кінця кладки та всівшись, від душі реву. Вода холодить ступні та щиколотки, від чого тіло вкривається сиротами, та мені байдуже. Я вперше за довгий час оплакую смерть Софії Адельської — найпрекраснішої людини на планеті.