Розділ 8.1

Як же він мене бісить! Самовдоволений, пихатий кретин з роздутим его, сильними руками та… Чому я взагалі досі думаю про нього, тим більше про його клешні?! Згинь-згинь! З такими приколами, мені до кінця літа знадобиться екзорцист!

Роздратовано фиркаю, ставлю відібрану коробку на тумбочку та падаю обличчям у подушку з відчайдушним стогоном. Це неможливо! Я не хочу провести з цим чоловіком усе літо! Він доведе мене до сказу! 

Хникаю, як мала дитина, не вистачає лиш задригати ніжками від безсилої люті. На себе, в тому числі. Якого чорта почуваюся такою слабкою поряд із ним? Не можу розмазати його по стінці, примусити звалити з будинку назавжди! Слабодуха дурепа! У-у-у…

Перевертаюся на спину та похмурим поглядом втуплююся в стелю. На якусь мить у голові спалахує думка, гідна такої слабачки. А може ну його до біса? Краще зібрати речі та поїхати звідси? І дати йому знову себе перемогти…

Що?! Ні, не можна! Нізащо не дозволю цьому виродку знову відчути себе переможцем! Це мій котедж і крапка.

Повертаю голову та кидаю погляд на коробку. Другий ключ, чи що там, уже в мене в руках. Не в його! 

Сідаю та, ввімкнувши нічника, перетягую пакунок собі на коліна. Занадто легкий, а всередині наче щось перекочується. Подивимося, що ж там таке, і чи коштувало воно мені нічної сутички зі Стерв’ятником.    

Кришка легко піддається, і я відкладаю її на бік. А тоді перевертаю пакунок, висипаючи вміст на ковдру. З шурхотом поряд падає черговий конверт, і щось маленьке, але важке, з глухим стуком приземляється зверху. 

Каблучка.

Обережно підіймаю її та уважно роздивляюся. Неймовірно красива ювелірна прикраса з червоного золота. Ніколи раніше не бачила нічого гарнішого та витонченішого. На обідку об’ємний візерунок із переплетеної лози та листочків, які створюють в центрі огранку у вигляді корони та обплітають камінь, що всередині. 

Спочатку мені здається, що блакитний, але якщо повернути іншим боком до світла, стає зеленим. 

Спокуса надто сильна, і я одразу ж намагаюся натягнути каблучку на середній палець. І з сумом розумію, що вона не мого розміру, бо застрягає на другому суглобі. Зітхаю. Що ж, не судилося. Однак не поспішаю знімати, милуючись грою світла на камені. 

А тоді повертаюся поглядом до конверта. Цікаво, яку загадку Софія приготувала для мене на цей раз?

Нетерпляче дістаю пожовклий аркуш паперу та розгортаю його. Гм, листа немає, тільки коротке послання, яке, до того ж, явно не мені адресоване.

“В озері скарб ти знайшов, і скриньку дитячих страхів своїх відкрив. Пробач мені, Даниле, що не зробила, як ти просив, вона досі там, де ти її залишив”. 

Горовий у дитинстві знайшов тут в озері скарб? Чи першу дитячу травму? Мізки в мене вже так пізно геть не варять, але одне розумію точно, - цю загадку, на жаль, мені самотужки не розгадати. Доведеться ділитися зі Стерв’ятником, що б його понос уночі вхопив.

Кидаю конверт і записку назад у коробку, торкаюся каблучки, що так зручненько сіла на середину мого пальця, і, трохи подумавши, залишила її там. А коробку відставила на підлогу. Все, треба хоч декілька годин поспати перед тим, як іти з цим всім до Горового і знову терпіти його присутність. 

Тягнуся щоб вимкнути нічник і востаннє милуюся каменем на прикрасі. Знову зелений… В голові одразу ж виникає образ очей такого ж відтінку. Змушує на мить завмерти. 

А тоді від душі вилаятися та розлючено гепнути по вимикачеві. Гороооовиииий, згинь з думок моїх до біса! Амінь!