Розділ 7.2

Ми сидимо на кухні за столом, кожен зі своїм “лікувальним компресом”. Я — з пакетом заморожених пельменів, які обпікають холодом пальці, він — зі зім’ятим пакетом горошку, притиснутим до паху. Атмосфера — вбивча. Мовчимо, втупившись один в одного, наче намагаємося силою погляду вбити суперника. А тоді, майже синхронно, опускаємо очі на пакунок, який таки дістали зі скрині.

Невелика коробка, обтягнута тканиною, схожа на подарункову. Вона стоїть в центрі столу, наче справжній трофей. Але жоден із нас чомусь не поспішає зазирнути всередину.

Першим порушує напружену тишу Горовий. Кидає на стільницю горошок (нагадайте, не брати щось таке з морозилки) і, проводить п’ятірнею по волоссю.

— Не думав, що настільки ненавидиш мене, що аж вирішила без потомства залишити, – гмикає, підіймаючись. 

З задоволенням відмічаю, як мимовільно кривиться від болю.

— Такі не повинні розмножуватися, – погоджуюся. – Але, я, здається, не допрацювала.

Роблю вигляд, наче зараз жбурну в його пах пельменями, лиш би забрався звідси пошвидше, щоб я могла спокійно розпакувати наступну загадку, чи що там в пакунку…

Та аж ніяк не очікую, що Горовий замість того, аби дати драла, навпаки, кинеться до мене. Ця кухня надто маленька для маневрів, і за мить я вже відчуваю на своєму зап’ястку пекучий дотик його пальців. Пельмені випадають, гепаються десь біля ніг, та я не реагую. Вся моя увага зайнята Стерв’ятником, який тримає мене однією рукою, іншою ж впирається в стільницю в декількох сантиметрах від мого ліктя. Почуваюся в пастці, коли нависає, наче хижак над здобиччю. Хмурить брови, видивляючись щось у моїх очах. А я майже не дихаю, не розуміючи, що відчуваю. Наче на якусь мить знову опиняюся там, у котеджі в горах, де ми вперше зустрілися. В горлі пересихає від спогадів про наш перший поцілунок, про його руки на моєму тілі. 

Господи, про що я думаю?! Він зламав мене. Це все було не справжнім. Він вліз у моє життя, щоб знищити його. Я довго думала, навіщо. Чому я?! Проста письменниця з дебютним романом. Не селебріті, не політик. Просто дівчина, що написала цікаву книжку. 

А потім я усвідомила, що не було ніякої цілі. Він просто зіграв роль, круто провів ніч і написав статтю, яка дивом залетіла та рознеслася інтернетом. 

— Відпусти, – карбую, не зводячи з нього погляду. – І не смій більше торкатися. Ніколи.

Та він не реагує. Нахиляється ще нижче, викликаючи паніку. А тоді всміхається краєчком губ. 

— А то що? – стиха питає.

Подих торкається мого лиця, губи миттю пересихають, і я рефлекторно облизую їх. Завмираю, коли опускає погляд, стежить за цим. Зелені очі темніють, стають майже хижими.

І водночас я відчуваю, як послаблюється хватка на моєму зап’ястку. А чоловік достатньо близько.

Затамовую подих, завмираючи на мить, а тоді різко вириваю з його лапи свою кінцівку та ще й хвицаю ногою, копаючи кудись в ногу.

— А то залишишся не тільки без свого інструмента, який допомагає тобі збирати матеріал для брудних статей, – кидаю гнівно, зіскакуючи зі стільця.

Доки чоловік, відступивши, потирає коліно, швидко розвертаюся та йду геть. Декілька секунд подумавши, розвертаюся, щоб забрати зі столу таємний пакунок.

На щастя, Горовий навіть і не думає мене зупиняти. Лиш дивиться з-під лоба з німим роздратуванням. Аж свербить показати йому середнього пальця, та я лиш стріпую волоссям і гордо крокую до своєї спальні.