Розділ 7.1

Ковтаю клубок у горлі, підіймаю ногу на першу сходинку й обережно ступаю. Перекладини обпікають пальці рук холодом, капці ковзають по гладкій поверхні, тому хапаюся міцніше та рухаюся повільно. Ще крок, і нарешті дерев’яна ляда над головою. Впираюся п’ятірнею та штовхаю. Вона пручається, рипить і раптом відчиняється різким ривком, з гуркотом падаючи на підлогу горища.

Завмираю на мить, прислухаючись до тиші. Не вистачало ще Горового розбудити, щоб він припхався та знову вихопив чергову знахідку з-під носа.

Хмара пилюки здіймається довкола. Намагаюся навіть не дихати, аби знову не почати чхати. Прикриваю рот долонею, а телефон у другій руці нервово тремтить. Коли нарешті вирівнюю подих, висовуюся нагору й обережно вилажу.

Світло ліхтарика вихоплює захаращене приміщення з низькою стелею. Похилі балки, павутиння в кутах, стоси старих коробок і потертих валіз, ніби хтось колись намагався тут заховати цілий музей власного життя. Тиша така густа, що відчуваю її фізично, мовби повітря стало твердим.

З єдиного маленького віконця на похилій стелі просочується бліде місячне сяйво. Воно малює на підлозі вузький скісний прямокутник світла, ніби чиясь примарна долоня торкається до цього місця. І тут у голові знову звучить рядок із загадки: “там, куди не сягає місячне світло”.

Очі блукають темрявою, поки не знаходять дальній кут, куди жоден промінь не дістає. Серце здригається — саме там, у тіні, ліхтарик вихоплює масивну дерев’яну скриню. Невідомо чому, але виглядає вона справді моторошно. Товсті дошки, скріплені іржавими металевими кутиками, випукла кришка… з першого погляду схожа радше на труну, ніж на скриню для речей.

— Ну, прекрасно, — шепочу, відчуваючи, як у горлі пересихає. — Сподіваюся, ніяких людських тіл всередині.

Та все ж знаходжу в собі рештки сміливості. Крок. Ще один. Ліхтарик тремтить у руці, відблиски ковзають по темних кутках, і мені здається, що там, де щойно нічого не було, миготять силуети. Але я не дозволяю собі відступити. Нахиляюся, стягую зі скрині стоси пожовклих журналів, перев’язаних мотузками, які сиплють сизими крупинками навколо. Таки чхаю та помахом руки намагаюся відігнати від себе хмару пилу. Боже, алергії таки не оминути. 

Кладу їх убік і чіпляюся пальцями за низ кришки. Дерево шершаве, відчуваю кожну скалку. З напругою піднімаю важку кришку, і вона піддається, протяжно скрипнувши, немов не хотіла відкриватися.

Я затамовую подих, зазираю всередину та спрямовую туди світло ліхтарика…

І раптом відчуваю, як щось сильне хапає мене за плече. Наче не дозволяючи побачити те, що в скрині, і збирається завадити мені!

Крик виривається з горла сам по собі. Я кидаю кришку, та вона падає мені на пальці з глухим ударом. Біль пронизує руку, і від цього стає ще страшніше. Розвертаюся й, не думаючи, рефлекторно б’ю ногою. Коліно врізається у щось тверде, і я чую глухий стогін нападника. Зачекайте-но… хіба привида можна вдарити? Моя нога, за законами усіх містичних фільмів, повинна була пройти крізь нього.

— Та що б тебе, Венс… – хрипить “Каспер” знайомим голосом, і я різко повертаю ліхтарик, щоб вихопити з темряви скривлене гримасою болю обличчя Горового.

Упс….