Розділ 6.2

Щоб відчути себе частиною цього місця, виявляється, замало просто перетягти до спальні свої речі. Щойно відчиняю дверцята шафи, бачу, як на мене витріщаються з павутини декілька пар очей. Та й самі полиці вкриті шарами пилу.

Потренуюся поки на павуках виселяти з дому небажаних сусідів. Добре, що я взяла з собою цілу коробку засобів для прибирання. Як відчувала.

Дерев’яне вікно відчиняється зі скрипом, на підлогу зі старої рами осипаються шматочки злущеної фарби. Зітхаю. Здається, косметичний ремонт не завадить також, але, можливо, трохи пізніше.

Свіже повітря охоче заповнює простір, роздмухує пожовклу фіранку, і я чхаю, коли з неї мені в обличчя летить пил. Чудово, мені тільки алергії тут не вистачає. Здається, у ванній я бачила пральну машинку… 

***

Лежу в темряві, та сон усе не йде.

Навіть тепер, коли все пахне лавандовим кондиціонером, фруктовим аромадифузором і трохи миючими засобами. Крізь привідчинене вікно задмухує прохолодний вітерець, долинає стрекіт цикад та кумкання жаб зі сторони озера. І все наче таке заспокійливе та затишне, однак…

Не полишає думка про те, що в кімнаті навпроти спить Горовий. Хоч ми й намагалися не перетинатися протягом дня, та все ж його відчутна присутність дуже діє на нерви.

Повертаюся поглядом до відкритого ноутбука на тумбочці, та розумію, що написати нічого не зможу. Надто мозок перенасичений емоціями. 

Натомість беру з тумбочки записку - загадку та чи не в соте перечитую. Хто така Єлена Потоцька, і чому мені знайоме це ім’я?

Тягнуся до телефона. Окей гугл…

“Єлена Потоцька — персонаж книги Софії Адельської…”, – з готовністю підказує мені пошуковик.

Не встигаю добігти очима до кінця першого рядка заголовку, коли в голові клацає. 

Господи, точно! Це ж із останнього роману, де молоду дівчину знаходять у дерев’яній скрині на горищі…

Очі мимовільно здіймаються до стелі, і я ляскаю себе по чолі. “...в царстві минулого, серед пилу та тліну…”. Це ж горище, очевидно! Ну я й тормоз!

Вже зриваюся на ноги та застрибую в капці, коли мозок раптом підкидає мені картинки з усіх переглянутих жахастиків, у яких фігурувало горище в старому домі, як оцей…

Все ж пертися туди о третій ночі… ідея так собі. Скриплячі дошки, моторошна тиша, загадкові шарудіння, чи то мишей, чи то привидів… Аж волосся на руках дибом стає від однієї думки.

Погана, дуже погана ідея. 

Зі стогоном валюся на ліжко, та адреналін у крові аж ніяк не вгамовується. Тепер, коли я знаю, де шукати наступне завдання - загадку, мені не терпиться приступити. 

Ай, живемо один раз. Авторка детективів я чи хто? Моя Лорелла надірвала б живота, регочучи над цим. Її я з книги в книгу кидаю у всі можливі халепи, а сама навіть на горище здертися не здатна…

Ну, не з’їсть же мене там скажений Каспер, їй-богу. 

Вже впевненіше скочуюся з ліжка, взуваю капці та, вмикаючи ліхтарик на телефоні, вислизаю в темряву коридору.

Підошви капців риплять на дерев’яній підлозі так гучно та моторошно, що аж морозець повзе хребтом. В тиші чуються стогони та скрипи будинку, наче я потривожила сонного звіра. Лиш би не примар…

Ще трохи, і я перед дверима комірчини. Вдень бачила там драбину, тож сподіваюся, - це воно. Рука тремтить, коли натискаю на клямку, й дерев’яне полотно з протяжним скрипом відчиняється. Прямо переді мною — вузька металева драбина, що тягнеться вгору в темряву. Серце гупає в вухах так, що ледве чую власне дихання.