Розділ 6.1

Двері риплять так, наче протестують проти мого приходу. Я завмираю на порозі, вдихаючи густе повітря. Воно інше, ніж надворі: важке, трохи вогке, з присмаком старого дерева, книжкового пилу й легкого відтінку кави, що, здається, просочилася у стіни назавжди. Наче будинок живе власним життям, вже без господині, але все ще зберігає її тінь.

Крок уперед, і я помічаю його. Горовий стоїть у кімнаті ліворуч, біля високих книжкових полиць. Роздивляється корінці томів, схиляє голову набік, проводить пальцями по палітурках, і в його погляді читається щирий інтерес. Ця деталь раптово б’є мене думкою: невже він теж тут уперше? І якщо для мене цей дім - загадка, то для нього, можливо, ще більша.

Я стискаю руки в кулаки й навмисне не подаю голосу. Не хочу розмовляти. Не хочу ділити з ним навіть повітря, тому поспішно йду вперед. Чую власне серцебиття, коли штовхаю наступні двері, праворуч.

Спальня зустрічає мене охайним безладом. Все на своїх місцях, але відчуття таке, ніби господиня щойно вийшла. Тут навіть досі ледь вловимий аромат її трояндової води. Ліжко заправлене, на тумбочці стоїть чашка з відбитком губної помади, а поруч — книжка, розгорнута на середині. Я вдихаю й бачу, як пилюка підіймається у вузькому промені сонця.

І саме тоді мій погляд впирається у чорну валізу з потертою ручкою. Недбало кинута на підлозі, виглядає тут чужорідною. Стискаю губи. Розпакувати речей ще не встиг, але зайняв спальню Софії.

Роздратування виштовхує мене геть, і я різко розвертаюся, наче сама кімната тисне на плечі. Штовхаю двері навпроти — і завмираю. Ще одна спальня. Майже дзеркальне відображення попередньої: ті самі старі дерев’яні меблі, важкі фіранки, ковдра зі злегка вицвілим орнаментом. Я озираюся спантеличено. Навіщо Софії було дві спальні? Вона ж приїжджала сюди писати, еге ж?

Дивна річ. Хоч би що це означало, але принаймні одне стає очевидним: мені не доведеться ночувати у вітальні на дивані. Це трохи заспокоює, хоча й не надовго.

Далі коридор виводить мене до невеликої кухні. Маленької та затишної, ніби спеціально створеної для однієї людини. Чомусь одразу уявляю собі Адельську на дерев’яному стільці з м’якою подушкою на сидінні. Як вона п’є каву, дивлячись у вікно, та думає над черговим поворотом сюжету в романі. Наливає собі кави в он те червоне горнятко, гортає свіжу газету… 

Я підходжу до стосу пожовклих випусків “Новинного експресу” та хмурюся. Звісно ж, вона читала її. Там же працює її онук. Тільки зараз розумію, що часто бачила саме цю газету в неї в руках. І не надала значення. Паскудний із тебе детектив, Ладо Венс.  

В секундному пориві згрібаю всі ці газети та кидаю до смітника під раковиною. А тоді поспішно виходжу, не озираючись.

Наступні двері ведуть до ванної. Відчиняю й одразу розумію: вона одна. Всього одна ванна кімната на цей будинок. Мені доведеться ділити її зі Стерв’ятником. 

Не бажаючи в це вірити, штовхаю наступні, та за ними лиш тісна комірчина та…. драбина на горище. Останні в цьому домі двері привідчинені, тому я бачу за ними кабінет Софії.

А отже… ванна таки єдина.

Картина, де я випадково наштовхуюся на нього в коридорі в рушнику, змушує мої щоки спалахнути.

Ну просто чудово. Бабусю, спасибі, це ще одне випробування, якого я так жадала. Дві спальні — прекрасно, але одна ванна? Серйозно? Невже так складно було поставити другий санвузол? Або бодай бочку на подвір’ї, аби я могла з гідністю уникати цього… цього індюка.

Я вже бачу, як він займає ванну на цілу годину, залишаючи за собою пару бризок після гоління та запах свого шампуню, від якого, мабуть, з розуму сходять усі недосвідчені студентки. І я змушена чекати, нервувати, стукати у двері, як бідна родичка. Дякую, Софіє. Прекрасний старт для нової “гри”.

Зітхнувши, відходжу назад у коридор. Досить. Не дам цьому дому і Стерв’ятнику взяти наді мною гору.

Прямую до виходу, ковтаючи образу й роздратування. На ґанку холодне повітря б’є в обличчя свіжістю, і я на мить заплющую очі. Хоч як би там було, мушу триматися.

Моя автівка чекає за воротами. Тож я спускаюся сходами й прямую туди, аби нарешті перенести свої речі. В СВІЙ котедж. У якому я збираюся провести час до кінця літа. Попри все.