Розділ 5.2

— Ще один лист? – звівши брови, трохи розчаровано бурмочу, роздивляючись дно скриньки.

Горовий виймає пожовклий конверт і, кинувши на мене колючий погляд, відкриває його. Дістає аркуш пожовклого паперу.

— Віддай, або читай вголос, – бурчу, спостерігаючи за тим, як його нахабні очі швидко бігають рядками.

Данило лиш гмикає у відповідь та простягає листа.

— Насолоджуйся своїм скарбом, Венс, – знущається з кривою посмішкою.

Мені палить щоки його погляд. Він бачить у мені те, чим я змусила себе стати після того клятого року — карикатурою на власне життя. Жінку з холодним поглядом, що не викликає співчуття. Серцеїдку, яка жартує над чужими смертями у своїх книжках. Авторку, якій байдуже до всього, крім чергового гучного сюжету. Саме такою він мене намалював у своїй паскудній статті.

Я обрізала волосся, залишивши каре, пофарбувалася в чорний, купила криваво червону помаду та гору відвертого одягу. Наростила справжній панцир, який із легкістю відбивав усі напади таких же Стерв’ятників, як і Горовий. 

Я змогла не лише втримати свій кар’єрний корабель на плаву після шторму. Я зробила його непробивним і до біса популярним. Але чомусь поряд із Горовим зараз я почуваюся чужою у власному тілі.

Стискаю кулаки. До біса. Не дозволю більше ганьбити мене. Витримала його напади рік тому, витримаю і зараз.

— Сподіваюся, речі ти розпакувати не встиг? – холодно випалюю, спостерігаючи за тим, як він встає, обтрушуючи з джинсів землю.

— Якраз збираюся цим зайнятися, – в тон мені відповідає Горовий. – Не залишати ж тебе наодинці з останньою бабусиною грою. 

А тоді, кинувши на мене задумливий погляд, розвертається та йде геть, до будинку.

Якою ще грою? Що він верзе?

Роздратовано видихаю та опускаю погляд на знайдений лист. Розгортаю пожовклий аркуш і бачу знайомий красивий почерк із завитками. Літери трохи попливли від вологи, та все ж прочитати послання ще можна.

"Моя люба Ладо” звучить у голові голосом Софії, і серце стискається від туги. Коли читаю далі, літери розпливаються ще більше, і я не одразу розумію, що від моїх сліз. Поспішно змахую їх зі щік і глибоко вдихаю, перш ніж продовжити.  

“І Даниле”.

Що, справді?! То це таки підстава… 

“У мене не вистачило часу зробити все, як належить, і я хочу попросити вас про допомогу. Лише вдвох ви зможете знайти втрачене та зібрати уламки мого життя. Покладаюся на вас.

З любов’ю, Софія”.

А в кінці… що це, загадка?

"Шукайте мене там, куди не сягає місячне світло, в царстві минулого серед пилу та тліну, де в дерев’яній труні лежить Єлена Потоцька"

З жахом прикидаю, чи не сподівалася вона бува, що ми зі Стерв’ятником станемо розкопувати могили?  

Але, всупереч власному невдоволенню, відчуваю: цей лист і загадка вже втягнули мене в гру. Перш за все тому, що я не збираюся уступати Горовому. Ні цей будинок, ні його секрети.

Перечитую написане, і згадка там про нього знову жалить образою. Софія мовчала весь цей час, ні словом не прохопившись про те, що Горовий - її родич. Ні коли ми познайомилися тутоньки, недалечко, на пляжі. Ні коли я надсилала їй свій перший кривенький рукопис. Ні коли ми святкували подачу моєї книжки до видавництва. Ні… коли я розповіла їй усе про Стерв’ятника, починаючи з того вечора в Карпатах… про те, що він зробив. Про свої почуття… Ба більше, вона лаяла його разом зі мною! Але так і не розповіла, що він її сраний онук!