Розділ 5.1

Зараз

А тепер він тут. Пропалює мене зухвалим поглядом хижака, що вже впіймав свою здобич. На порозі дому, що дістався мені у спадок від Софії Адельської, яка, виявляєтся, його бабуся. Від цієї новини досі голова обертом. Як таке можливо? Щоб Софія….

— Щось не так, Венс? – вириває мене з роздумів його тягучий насмішкуватий голос.

Я дивлюся з-під лоба, мовчки. Стерв’ятник - останній на планеті Земля, кого я хочу бачити зараз тут. І єдиний варіант, як позбутися його - докази, що йому не місце в цьому домі.

Рвучко діставши з кишені зім’ятий конверт, розкриваю його та простягую чоловікові.

— Це - мій будинок, — наголошую, доки він здивовано розгортає складений аркуш. — Можеш навіть написати про це в своїй нікчемній колонці. Мабуть, його я теж отримала через ліжко, бо ж у мене проблеми з “сексуальною стриманістю”.

До цієї миті мені здавалося, що я змогла приспати в собі давню образу, та, здається, досі можу пригадати кожнісіньке слово з тієї статті. Що дивує не лише мене, а й Горового. Він хмурить брови та проводить п’ятірнею по волоссю, а тоді кидає на мене дивний погляд. 

— Венс, — промовляє тихо, майже втомлено.

В горлі пересихає від цього тону. Несподіване усвідомлення, що ми не бачилися з тої злощасної вечірки, коли я вихлюпнула на нього шампанське, змушує серце калатати в грудях. 

Незважаючи на те, що моя серія книг про Лореллу, не постраждала після скандалу, і друга книга доволі популярна, а першої продалося вже три наклади, зараз я почуваюся тією Ладою, що й рік тому. Наївною та невпевненою в собі дебютанткою, на яку вилили кілька тон помиїв абсолютно незаслужено. Ладою, котра ще не вміла плавати, а її кинули в бурхливий океан з акулами.

І це злить. Неймовірно злить те, які почуття викликає в мене Горовий, ходяче нагадування про весь минулий рік. Бажання позбутись його стає майже пріоритетним. А коли він дістає з конверта ще й карту території, розміром із новорічну листівку, я не можу стримати відчуття тріумфу. Особливо, коли в зелених очах стільки розгубленості.

— Що це? – запитує, перехоплюючи мій погляд.

— Не знаю, – гмикаю самовдоволено. – Але це “щось” тебе не стосується.

Намагаюся висмикнути карту з його пальців, але чоловік раптом здіймає її над головою, і я ледь не впечатуюся йому в груди, намагаючись перехопити листок.

— Віддай, – бурмочу, ніяково відступаючи.

— Ти сама мені це дала, – весело фиркає.

А тоді, спокійно обминувши мене, збігає сходами вниз. Та що б тебе! Хочеться загарчати та затупати ногами від люті, та натомість я біжу слідом за цим самовпевненим індюком, уявляючи, як застрибую на його широку спину, обхоплюю засмаглу шию двома руками та…

— Здається, це тут, – задумливо повідомляє Горовий, зупиняючись біля похилого дерев’яного сараю за садом.

А мені в очі кидається сперта до дерева стара іржава лопата. Не вагаючись хапаю її, з наміром використати проти Стерв’ятника, помститися за цей пекельний рік. Врізати так, щоб аж іскри з тих зелених очей полетіли!

— О, це згодиться, – зосереджено киває чоловік, різко розвернувшись у мій бік, від чого я так і застигаю, тримаючись за держак.

Не встигла, що б тебе кроти поїли…

З-під лоба спостерігаю за тим, як Данило, відібравши в мене інструмент, вивчає траву навколо, звіряючись із картою. А тоді різко встромляє лопату в землю. Придивляюся. В тому місці хтось акуратним крутом викопав шмат трави, залишивши земляну залисину. Це справді схоже на орієнтир. Чорт забирай, Стерв’ятник знайшов мій скарб!

— Ти не маєш права на те, що там закопане, – знаходжу в собі останні крихти сміливості.

— Маю, бо це моє подвір’я, – відрізає.

Треба було таки тріснути його по макітрі!

Данило, не підозрюючи про мої фантазії щодо кривавої розправи, востаннє похмурим поглядом вивчає аркуш, а тоді ховає його до задньої кишені. Буркнувши: “Маячня якась”, хапається за держак. Придавлює ногою лопату, відкидає землю в бік. Встромляє, придавлює, відкидає. Встром… ДЗЕНЬК.

Моє серце перевертається в грудях, коли інструмент із дзвінким металевим скреготом врізається у щось під черговим шаром грунту. Вау, невже Софія справді залишила тут щось для мене? Навіщо я тільки показала карту цьому телепню Горовому? Треба було спочатку здихатися його, а вже потім вирушати на пошуки. Це точно щось, пов’язане з письменництвом, і Стерв’ятнику до такого зась! О-о, а якщо там її останній рукопис?! Вона наче не працювала ні над чим останні півроку, та все ж…

 Наші з Горовим недовірливі погляди перетинаються, він хмурить брови. А тоді ми, не змовляючись, кидаємося до ями та енергійно загрібаємо землю руками.

На превеликий жаль, він дістається до загадкового предмета швидше, і виймає назовні. Зі здивуванням я роздивляюся металеву шкатулку. Венами біжить адреналін, коли чоловічі пальці підчіпляють іржаву кришку та відкидають її. І ми ледь лобами не стукаємося, намагаючись одночасно зазирнути всередину.