Розділ 4.1

Через 14 днів після цього

Зал прикрашений у стилі «краще, ніж торік, але все ще на межі фіаско». Білий текстиль, тьмяне світло, натовп зосереджено серйозних людей у чорному та пастельному, які називають себе «творцями», але бояться сміятися вголос.

Я тупцяю біля бару з келихом шампанського, у червоній сукні з відкритою спиною. Збіса незвичне для мене вбрання, і лиш Марта змогла переконати мене, що заявитися на найбільшу щорічну письменницьку тусовку в джинсах - кепська ідея. Тим більше, коли це - твій дебютний вихід у світ після вдалих продажів накладу першої книги.

Вона десь у глибині залу, сміється голосно, як завжди, хапає всіх за лікті й зав’язує знайомства, бо в її книжках герої віддаються інстинктам, але в житті – все одно хочуть відчути себе потрібними. Я ж залипаю на блиск краплі конденсату, що повільно стікає по ніжці келиха, й думаю, як іронічно: усе найсправжніше в моєму житті відбувається тоді, коли його зовсім не планую.

Він мені не сниться. Він просто з'являється у свідомості зненацька, як спалах. У випадковому тембрі голосу. У русі плечей чоловіка, який проходить повз. У згадці про дотики. І зникає. Бо ж нічого не було, правда?

— Тут ще нудніше, ніж торік, — стогне Марта, вихоплюючи з моєї долоні келих та перекидаючи його вміст собі в горлянку. — Жодного скандалу. Тільки нафталінові балачки про те, як у срср було добре.

А тоді втомлено видихає та гепається на барний стілець. Її золотиста коктельна сукня відкриває довгі стрункі ніжки, вузький корсет підкреслює осину талію, а ідеально біляве волосся, завите в локони, робить її схожою на казкову принцесу.

— Тихіше, — фиркаю я. — А то хтось почує, і доведеться годину відбиватися від розповідей про часи мамонтів.

Марта регоче, легенько ляскає мене по плечі, а тоді раптом затихає, витріщаючись кудись у зал.

— Ого, хто приперся! – з благоговійним захватом бурмоче. – Глянь, он там, біля нашої роботодавиці.

Вигляд у Марти настільки спантеличений, що я одразу ж заходжуся шукати серед гостей директорку “Пера”, Антошевську. Благо, її об’ємну високу фігуру в шифоновій сукні важко не помітити.

— Он той, із зализаними патлами, бачиш? Данило Горовий. Справжній стерв’ятник. Якщо десь у радіусі тисячі кілометрів спалахне скандал, він уже буде там, поливаючи вогонь бензином.

За Антошевською важко хоч когось роздивитися, та вона все ж відступає вбік, схиляючись до вуха своєї заступниці, і я нарешті бачу його. Темне волосся, зосереджений вираз на зарослому щетиною обличчі. Синя сорочка напинається на широких плечах.

Не може бути…

Руки трясуться. У голові паморочиться. Порожній шлунок стискається від однієї думки про те, що він побачить мене тут. Зараз. 

— Ну, що, бачиш? – допитується Марта, і я переводжу на неї нажаханий погляд. – Ладо?

— Це він, – хриплю.

— Ага, кажу ж, Дан… – Подруга розгублено кліпає.

— Та ні! — розвертаюся спиною до залу та хапаю її за руку, наче потопаючий. — Хлопець на одну ніч. Це був… він.

Марта ледь не впускає келих, очі - як блюдця.

— Ти впевнена? – пищить налякано. – Але…

Я киваю.

— Боже… — шепоче Марта. — От же ж гівно…

Я не можу дихати. Моя вільна шовкова сукня раптом здається затісною, мене накриває липкою панікою. Від усвідомлення, в яку халепу я втрапила, темніє в очах.

— Може він не знав, хто ти, коли… – роздумує вголос подруга. – Та ні, щоб Стерв’ятник і не знав чогось… Це дуже дивно. Навіщо йому… Чорт. Давай вибиратися звідси, доки не пізно.