Розділ 3.3

М’яке сіре світло пробивається крізь фіранки, але усвідомлюю, що прокинулася не через це, коли з мого стегна обережно прибирають руку. Боже, він досі тут, – стукотить панікою у скронях, і мені хочеться ляснути себе долонею по чолі. Звісно ж, він тут. Де ж йому ще бути після того, що було вночі і тривало ледь не до світанку? Від згадки про нашу близькість, низ живота зводить несподіваним бажанням усе повторити. Та, чуючи тихий шурхіт одягу, згадую, що це було лиш на одну ніч. Йому ж буквально заплатили за це. Тому, що це - його робота.

Ще не вирішивши, прикидатися сплячою, доки він не піде, чи провести до дверей, не можу втриматися, щоб не глянути на його ідеально зліплене тіло. Повільно розвертаюся, намагаючись залишатися непоміченою та жадібно ловлю кожну деталь.

Він стоїть спиною до мене, біля крісла, натягуючи футболку через голову.
Темне скуйовджене волосся ще більше розпатлане, шкіра на спині вся в червоних відмітинах і подряпинах (упс), а джинси він одягає повільно, за інерцією, ніби ще не прокинувся до кінця.

Я мовчки спостерігаю.
І досі не знаю навіть його імені.

Згадала його низький голос, хрипкий від бажання. Його губи. Те, як він шепотів щось мені, в той момент, коли я вже не розбирала слів, пливучи в солодкому дурмані.

І тепер… ця тиша.
Чоловік, якого я не знаю, одягається після ночі, яку не забуду. Чудовий матеріал для нового роману Марти.

Він обертається надто різко, і я не встигаю заплющити очей, прикинутися сплячою. Наші погляди зустрічаються.

— Привіт? — промовляє тихо, майже запитально.

Я киваю, не в силах вимовити хоч щось у відповідь. Разом із гучним калатанням серця розумію, що не хочу, аби він щезав ось так, зараз. але не маю права просити його про додатковий час…

Щоб не виглядати настільки жалюгідно та покинуто, відкидаю ковдру та, відвернувшись, опускаю ноги на підлогу по інший бік ліжка. Піднімаюся, потягуючись, наче й не відчуваю сковуючої напруги, що повисає між нами. Голою проходжу повз, відмічаючи, як чоловік на мить завмирає. Як поколює його погляд на моїх грудях, стегнах і сідницях. А тоді хапаю зі стільця халат і накидаю на себе.

— Я ще щось тобі винна? — запитую, надто зосереджено зав’язуючи пояс, та молюся всім богам, щоб не виглядати надто жалюгідно.

Мені байдуже. Я повинна вдати, наче мені байдуже.

— Що… ні. — Його голос, хрипкий і збуджений, електричними імпульсами пробігає моїм хребтом.

Кусаю нижню губу нервово, киваючи. Та стикаюся з ним швидким поглядом.

— Добре.

І тікаю. Зачиняюся в ванній і вмикаю воду. Та так і сиджу, на бортику, задумливо, аж доки не чую, як захряскуються вхідні двері.

Він пішов. 

Перші секунди хочеться кинутися слідом, запитати хоч номер телефону абощо. Але це так жалюгідно, що я намертво чіпляюся пальцями в ванну, наче сама собі не довіряю.

Срана боягузка…

***

Ігнорую дзвінки Марти, поспіхом пакуючи речі. Закриваю ноутбук із так і не дописаним рукописом, кидаю до сумки. Повітря в котеджі чомусь таке важке, що мені здавлює горлянку. Чи то від спогаду про те, як ми цілувалися з незнайомцем отут, на кухні, декілька годин тому.

Я не повинна так реагувати, не повинна відчувати щось до хлопця за викликом, чорт забирай. Та емоції не запхнеш до валізи разом із речами, не застібнеш на блискавку, щоб втримати під контролем.

Ще й це набридливе тирлікання з месенджера!

— Алло, — роздратовано гаркаю, без привітань.

На тому кінці спантеличено мовчать.

— Ладо? Все… добре?

Подруга налякана, її голос тремтить, і я рвано вдихаю, змушуючи себе заспокоїтися.

— Пакую валізи, скоро побачимося вдома, – повідомляю на диво рівним тоном.

Дівчина видихає та нервово сміється.

— Ну, хоч книгу дописала, – жартує. – Я так сподівалася, що мій сюрприз тебе збадьорить, але щойно дізналася, що саме той хлопець за викликом підхопив ангіну, уявляєш?

Мене наче заціплює, доки намагаюся зрозуміти, що вона має на увазі. Він ж виглядав абсолютно здоровим.

— Ладо, крихітко, я впевнена, що ти навіть не помітила, але… пробач мені, що залишила тебе без ночі дахозносного сексу!

Хмурюся, перестаючи абсолютно що-небудь розуміти.

— Про що ти кажеш? – перебиваю нетерпляче. – Він був… тут. Абсолютно здоровий. Справді схожий на Рона, я навіть не знала, що такі чоловіки працюють… е-е-е в ескорті.

Подруга мовчить надто довго. Аж занадто. Доки я не кличу її на ім’я. А тоді чую її спантеличений тихий голос.

— Вони повернули мені всі гроші, Ладо. Я не знаю, хто був із тобою, та це не з агенції…

— Що?!

У мене на мить аж у голові паморочиться, а ноги стають наче ватяними. Ледь помічаю, як гепаюся на диван. 

А я не знаю, чи то хочу придушити її, чи то розплакатися.

Боже, я впустила до себе незрозуміло кого, спала поряд із ним.

— Як хоч було? – обережно запитує Марта.

— Це був найкращий секс у моєму житті, – видихаю. – Та я, можна сказати, виставила його за двері, бо думала, що він… уже відпрацював.

— От же ж гівно… Ладо, мені так шкода.

Я лиш рвано вдихаю, намагаючись не розплакатися, доки не покладу слухавку.