Розділ 3.2

— Дякую, – бурмочу, все ще спантеличена таким поворотом.

Він же виглядає абсолютно розслабленим. Обходить стійку та зупиняється поруч, зазираючи в екран ноутбука. 

— Пишете книгу? – питає зацікавлено, а я стежу за тим, як швидко його очі бігають від рядка до рядка.

Розриваюся між тим, аби захряснути ноут і прогнати нахабу з кухні, та дозволити йому прочитати. Чомусь не можу поворухнутися, затамувавши подих, стежу за емоціями на його обличчі. 

Він так близько, що я відчуваю ледь вловимий запах парфумів. Дорогих, від Армані. Недавно Марта мене затягнула в елітний магазин ароматів, і ми годину нюхали всі пробники, намагаючись описати те, що відчуваємо, щоби потім додавати до образів своїх героїв. Це, на думку подруги, робить їх живішими та змушує читача повністю поринути в історію, в уяві відтворюючи не лише образ, а й запах.

— Вони були коханцями? – Зелені очі зустрічаються з моїми, і я мимоволі здригаюся, не одразу розуміючи сенс сказаного.

Кліпаю, розгублено переводжу погляд на екран. Тоді - на чоловіка.

— Т-так, – бурмочу, не розуміючи, до чого він веде.

Незнайомець киває серйозно, а тоді вказує на одну з реплік.

— Чоловік ніколи не патякатиме стільки після того, як його викрили. Тим більше жінці, з якою спав. І до якої не має почуттів.

Я переводжу погляд на текст, перечитую, тоді зиркаю на “хлопця за викликом”, роздумуючи, чому така людина взагалі працює в ескорті.

— І ще отут… – вказує пальцем на останній абзац, трохи прокручуючи курсором донизу. — Ти написала, що вона була примотана скотчем до стільця, але потім падає на підлогу й піднімає руками телефон.

— В такому положенні ти навіть носа не почухаєш, не те щоб щось підняти.

Він дивиться на мене, як лікар на інтерна, що діагностує харчове отруєння замість апендициту. І я проти своєї волі спалахую від сорому за власну чернетку.

А ще чомусь у голові звучать тривожні дзвіночки. Цей дивний пізній гість аж надто не схожий на хлопця за викликом. Надто уважний, спокійний і розумний. А скількох чоловіків ви знаєте, які добровільно читатимуть написане тобою без презирливого кривляння?

Та не встигаю я спитати, що ж із ним не так, коли чоловік нахиляється нижче, скорочуючи між нами відстань і, завмерши на мить біля самих губ, вибиває з моєї голови всі думки. Гарячий подих торкається мого обличчя, і я взагалі забуваю, про що ми щойно базікали.

— Здається, я переборщив із критикою, – хрипко промовляє. – Пробач.

Критикою… А, так. Господи, я зовсім не можу зосередитися, коли він так близько. Зате прекрасно усвідомлюю те, що зараз станеться, якщо я не відштовхну. Повинна відштовхнути. Я ж навіть імені його не знаю… 

Але, торкнувшись тремтячою долонею до футболки на його грудях, відчуваю такий жар від рельєфних м’язів, що в горлі пересихає. І, замість того, аби припинити все це, зминаю тканину в кулаці та скорочую мізерну відстань між нами. Чоловік, наче тільки цього й чекаючи, жадібно впивається в мої губи поцілунком. Серце божеволіє від того, що відбувається, та я чомусь не поспішаю зупинятися. Він цілується настільки майстерно, що в мене й думки докупи не складаються. Його велика долоня на моїй нозі, і я забуваю про все, варто лиш йому розсунути мої тремтячі коліна та втиснутися між стегнами. 

Глухий стогін зривається з моїх губ, і я спалахую від його задоволеної посмішки. Відчуваю, наскільки він збуджений. Та й я… теж. Здається, Марта була права, гарячий чоловік - це якраз те, чого мені не вистачало…