Розділ 3.1

Ще мить стою в тиші, втупившись у дерев’яну панель перед собою. Здається, це було трохи не ввічливо. Він же не винен, що я… отака. Але порив повернутися та нормально все пояснити, дуже швидко змінюється на нову думку про неочікуваний розвиток сюжету. Рон у моїй голові (чомусь голосом незнайомця за дверима) вже розповідає під дулом пістолета Лорелли… Ні, краще, щоб вона спочатку потрапила у його пастку. Так! Вона - прив’язана до стільця, з кривавою раною на скроні…

Забувши про все на світі, мчу до ноутбука, та від адреналіну не можу спокійно сидіти, тож хапаю техніку та тягну її до кухонної стійки. Перечитую останній абзац знову, безжально видаляю його та з божевільною швидкістю друкую новий текст. Тепер він аж танцює під моїми пальцями, живий та правильний.
Кров кипить у моїх венах, у голові хор із голосів героїв. Сцена в старому ангарі! Вона йде, ллється, як потік, як хвиля, як вино, як…

“— О, мила Лоро, ти була так близько весь час. – Рон торкається її підборіддя пальцями, змушуючи дивитися йому у вічі. 

Тільки тепер вони далеко не ніжні та турботливі, в них - справжнє божевілля, вже не сховане. Одна частина мене не може повірити в усе, що відбувається, та інша… вже склала цей пазл. І як мені не хотілося б це визнавати, та цей чоловік переді мною - Не Рон Преслі. А Енді Спірс - зниклий син першої жертви. Все завжди пов’язано з першою… Завжди”.

Я аж стогну від кайфу. Це куди краще за секс, коли твоя детективна історія несподівано отримує гідний фінал, часто - несподіваний навіть для тебе. Застрибую на високий стілець, видихаю, перечитуючи останнє речення.
Це те, заради чого я живу. Заради чого можна терпіти мегеру редакторку, дедлайни й дешеву каву на презентаціях. Кайф під час завершення чергової історії не зрівняється з жодним ефектом від заборонених речовин, я впевнена в цьому. Лиш той факт, що ейфорія триває тижнями, аж до першої редактури, робить його по-справжньому крутим.

Моя склянка знову порожня, і я, з роздратуванням від того, що доведеться відволіктися, зітхаю. Хапаю її, розвертаюся на стільці та… ціпенію, коли погляд ковзає кухнею та завмирає. В пройомі арки, що відділяє кухню та вітальню, стоїть хлопець за викликом. Хоча саме “хлопцем” його назвати, мабуть, важко. На вигляд він років на десять старший за мене.

— Що ви тут робите? – питаю тихо.

І мимовільно шукаю очима підставку з ножами. Так, про всяк випадок. А коли знову дивлюся на незнайомця, той тамує ледь помітну посмішку та примирливо здіймає руки.

— Якщо чесно, мені нікуди йти, – каже просто. – Послугу оплачено до ранку. Мій потяг о десятій.

От чорт. Ну, Марто, ну спасибі! Тепер я почуватимусь останньою сволотою, якщо виставлю цього типа за двері посеред ночі. То що ж мені робити…

Оглядаю його, намагаючись зрозуміти, чи несе він якусь загрозу. В голові ж майже безперестанку крутяться репліки героїв, вимагаючи, щоб я негайно повернулася до роботи над кульмінаційним моментом. Здаюся їм обом.

— Добре, можете залишитися, – невдоволено бурчу. – У вітальні на дивані.

І, відвернувшись, намагаюся згадати, на чому зупинилася. Заношу руки над клавіатурою, та мене дуже нервує, що я не чую, щоб чоловік йшов у вказаному напрямку. 

Натомість він чомусь іде до мене. Спиною пробігає морозець, і я рвучко озираюся. Дивлюся з-під лоба, як він знову здіймає руки, а в його зелених очах сяють смішинки.

А тоді він повільно бере мою склянку, яку я так і не наповнила, та вказує на холодильник. Я лиш розгублено киваю та проводжаю дивного гостя поглядом, поки той наливає мені соку.

Що це за агентство, звідки він прибув? Мені не завадив би такий помічник. Готова платити за сніданки та напої в ліжко навіть за ціною сексу на ніч.