Розділ 2.2

— О, то ти згодна?! – від її щасливого виску в мене аж закладає у вусі. – Та десь години за дві. Вистачить, щоб підготув…

— За моїми дверима хтось… – Стук повторюється, вже наполегливіше. – …прямо зараз.

— О…

Чудово, Марті відняло мову не тоді, коли вона повідомляла про свою найбожевільнішу витівку, а саме зараз!

— Що ж… не буду вам заважати, повеселись!

І ця засранка зі зловісним гигиканням просто кидає слухавку. Прекрасно.

В горлі пересихає від однієї думки про те, щоби впустити сюди незнайомого чоловіка. Це взагалі безпечно, коли на декілька кілометрів навколо - ні душі?! А якщо не відчиняти, він піде собі?

Та гість, ким би він не був, іти аж ніяк не збирається. Знову гримає в двері, від чого я аж підскакую. Ну, що ж… Просто спроваджу його та й усе. Не треба мені таких подарунків. 

Ледь не навшпиньки підкравшись до входу, я дорогою зазираю в дзеркало та корчу своєму пом’ятому відображенню гримасу. Вигляд у мене, звісно ж, якраз для секс побачення. Розтріпаний пучок, стара футболка оверсайз, така розтягнута, що у горловину плече провалюється, і звісно ж піжамні штанці з обвислими колінцями.

Коротко видихнувши, хапаюся за клямку, провертаю ключ, несміливо визираю надвір і… завмираю, побачивши чоловіка, що сперся долонями на перила, спиною до мене. Користаюся можливістю трохи довше пороздивлятися прибульця. Звичайний чоловік із темним скуйовдженим волоссям, у чорній футболці та джинсах, а образ доповнюють чорні конверси.

Це отак виглядають хлопці за викликом? Не те, щоб я таким цікавилася, але… Навіть не знаю, чого насправді очікувала. Що він явиться в блискучих стрінгах на голе тіло чи в образі розпусного поліцейського в шкіряних шортах?

Фиркаю своїм думкам, чим одразу ж привертаю увагу незнайомця. Той рвучко розвертається, і наші погляди зустрічаються. Мене мов заціплює. Марта не обдурила. Він справді схожий на серйозного детектива Рона, напарника моєї Лорелли. Похмурий, із темною щетиною та чіпким поглядом.

— Гм… добрий вечір, — вітається, а в мене мурашки шкірою розсипаються від його низького глибокого голосу. 

Завмираю на півсекунди. А тоді до мене доходить сенс його слів. Ширше розчахнувши двері, дивлюся йому за спину, тоді на небо.

Трясця... вже вечір? Коли сідала за роботу, ще й першої дня не було…

Чоловік теж розгублено озирається, тоді хмурить свої широкі брови.

— Ви чекаєте ще на когось? — питає здивовано.

А мене аж струмом вдаряє від усвідомлення. В голові раптом усе стає на свої місця, що, звісно ж, зовсім зараз недоречно та ой як не вчасно. Але…

Чекаєте ще на когось…

Боже, це ж ідеально! Ось, що не сходиться! Мій убивця - не вбивця! Лорелла вийшла не на того! Насправді, це її новий напарник! Божечки - божечки, я зараз упісяюся, наскільки це буде неочікуваним поворотом! Який негайно треба занотувати! А ще краще повернутися до ноутбука та переписати розділ! 

Пальцями шириться знайоме тремтіння від викиду адреналіну, і я вже майже забуваю про гостя, коли той підходить ближче. Ох, справді невчасно.

— Послухайте, це… — бурмочу, підстрибуючи від нетерпіння повернутися назад до розслідування. — Послуга оплачена, так? Вважайте, що відпрацювали. Гарного вечора!

І, не дивлячись хлопцю за викликом у вічі, грюкаю дверима перед його носом.