Розділ 2.1

Рік тому

Що може бути кращим за відпочинок у найвіддаленішому куточку країни, серед гір, лісів, і з фіговим мобільним зв’язком? Нічого. Абсолютно нічогісінько…

Втягнувши через соломинку залишки апельсинового соку, не уважно відставляю склянку та перечитую останній написаний абзац. Щось не те. Фінальна сцена вже так близько, Лорелла майже вийшла на вбивцю, але… чорт, не сходиться. Я щось упустила!

Звук вхідного дзвінка у месенджері повертає мене до реальності, і я роздратовано зітхаю з запізнілою думкою про те, що забула вимкнути ще й вай-фай. Відкопавши смартфон у складках картатого пледу, дивлюся на екран. Окей, цій особі дозволено порушувати спокій моєї відлюдницької творчої відпустки. Хоча вона й не запитувала б.

— Привіт, Марто, – відкладаю ноутбук і тягнуся до склянки.

Та, виявивши, що вона порожня, неохоче злажу з дивану.

— Як ти там, зіронько? – весело запитує подруга. – Розтеклася в піжамі по дивану?

— Щось таке, – фиркаю, відкриваючи холодильник. – Вже майже дійшла до фінальних розділів, і ще навіть не розівчилася розмовляти.

Марта сміється, та аж ніяк не знущально. Вона єдина, хто мириться з моїми тараканами та знає, - фінал книги це святий грааль. І якщо мені треба здобувати його на самоті, з запасом їжі швидкого приготування, то це окей.

— А хіба не ти вчора мені плакалася, що ця книга куди складніша, аніж здається? – Її єлейний голосочок змушує мене напружитися. – Може, тобі потрібен… відпочинок? На один вечір.

Хмурюся, наливаючи собі соку, і не можу второпати, про що це вона. Я ж, бляха, вже на відпочинку.

— Ти щось задумала? – зітхаю, закочуючи очі. – Я знаю цей тон.

Дівчина знову заливається дзвінким сміхом, а тоді дуже швидко промовляє:

— Я вирішила трохи скоригувати твоє дозвілля.

Тру втомлені очі. Від спроб зрозуміти не лише Лореллу з рукопису, а й Марту, аж у скронях гупає. Мені таки не завадить передишка.

— Ти… приїдеш до мене? – невпевнено запитую.

— О, ні, люба! – вигукує вона. – Дещо краще. Тобто, ти вгадала, що один із вечорів ти проведеш не на самоті. Але не зі мною.

Стає все заплутаніше та вже починає дратувати.

— Кажи вже, – зітхаю.

На мить стає тихо, бракує лиш барабанного дробу, і….

— Я замовила тобі хлопця за викликом, - тараторить Марта та затамовує подих.

— Кого?!

Що?!

Кидаю косий погляд на ноутбук. Може, я таки відрубалася на клавіатурі, чи перепила соку? Про всяк випадок, відставляю склянку подалі.

— Хлопця, – щасливим голосом продовжує добивати мене подруга. – За викликом. Не дякуй. Просто насолоджуйся. Сподіваюсь, ти потім в подробицях опишеш його кубики пресу і....

— Ти з глузду з’їхала?!

Припинивши марні спроби прокинутися, щипаючи себе за зап’ясток, вибухаю.

— Ні, – вже трохи не так упевненіше каже. – Просто дуже добре тебе знаю. В тебе зараз ані натхнення, ані оргазму. А без останнього перше кульгає. Повір мені, як авторка авторці.

— Ага, авторці еротичних романів, – фиркаю. – Це трохи… не те. Краще організуй мені цікавий труп під дверима, а не хлопця в стрінгах.

Але якщо Марті вже щось і збрело в голову, вона вважатиме цю ідею геніальною та відстоюватиме до кінця.

— Хороший секс впливає на всіх однаково! – Ну, от, я ж казала. – Не вмовляти ж тебе розшукувати в тих лісах якогось дикого лісника. Послухай. Я не просто ткнула пальцем у анкету. Я вибрала для тебе ідеал гарячого поліцейського з твоїх книг!

Це якийсь абсурд. У мене сюжет роману не складається, і всі мої думки лише там. Не до розваг мені. Про що я й повідомляю, намагаючись якомога стриманіше висловлювати своє категоричне: “нізащо”.

— Я знала, що ти будеш проти, – ображено бурмоче подруга.

Якщо знала, то нахіба… О, божечки, вона ж іще й образиться.

Та не встигаю я відкрити рота, щоб згладити ситуацію, як у вхідні двері мого будиночка хтось стукає. Невже… Ох.

— Марто, – тягну я схвильовано, переходячи на напівшепіт. – А коли він повинен приїхати?