Розділ 1

Пилюка з дороги повільно осідає на капоті старого, але вірного червоного фольксвагена. Машина хрипко чхає, і я вислизаю з-за керма, відчуваючи знайомий посмак дороги – гіркота від кави з термоса на язиці та неприємна ломота в напружених м’язах шиї та спини. Однак, все це відходить на другий план, щойно я оглядаю будинок. Компактний, одноповерховий, із білої цегли та дерева, трохи вицвілий і старий. Закладаюся, що у менш сонячну погоду він більше нагадує дім із привидами, аніж курортний котедж. Що насправді звучить… дуже надихаюче для письменниці детективів. Тобто, для мене.

Примружуючись, я схиляю голову на бік і дивлюся на нього поглядом, яким моя героїня, - детективка Лорелла, зазвичай оцінює чергове місце злочину. 

Облізла фарба, виноградна лоза, що обіймає перила навколо тераси, на якій буде так чудово зранку сидіти з ноутбуком і горнятком кави, милуючись зеленими краєвидами та озером. Шкіра вкривається мурашками від однієї лиш думки про те, що відтепер це все - моє. І територія з невеличким фруктовим садом, і будинок Софії Адельської з його секретами. Бо я впевнена - королева трилерів точно не залишила мене без подарунків.

Стискаю ключ у долоні – старовинний та важкий, наче підтвердження, що це все насправді, і рушаю до дверей. Бажання роздивитися котедж із середини підганяє в спину. Від хвилювання все тіло аж вібрує. Рядок із посмертного листа від Софії мимоволі зринає в думках: "Якщо ти це читаєш, то я вже спустилася до пекла в пошуках натхнення… Тобі ж заповідаю – своє минуле".

Адельська завжди була така. Іронічна, безстрашна та з невичерпним оптимізмом, як і всі героїні її історій. Мені дуже не вистачає її впевненого голосу, яким вона завжди змушувала мене вірити в себе, що б не трапилося. 

Видихаю, відганяючи від себе спогади, і вставляю ключ у замкову щілину під стукіт власного серця. Однак не встигаю навіть провернути його. Двері раптом самі відчиняються всередину, і я, не відпускаючи ключа, лечу слідом, із тихим нажаханим виском. Зажмурюю очі, готуючись до падіння, а тоді мій ніс боляче стикається з чимось твердим.

— Обережніше! — одразу ж гаркають згори. 

Та не встигаю я зрадіти, що не поцілувала підлогу, а всього лиш врізалася в щось живе… з ароматом від Армані, коли наступна думка змушує похолонути від страху.
Що це “живе” робить, бляха, в МОЄМУ котеджі?!

Різко розплющуючи очі, задираю голову та бачу перед собою чоловіка. Високого, з мужнім підборіддям, покритим легкою темною щетиною, носом із горбинкою та зеленими очима, над якими нависають темні широкі брови у похмурій гримасі. Він вивчає мене декілька секунд, перш ніж здивовано відступити.

Впізнав.

Як і я його, на превеликий жаль.

— Венс? — першим озивається він, не зводячи з мене очей.

Холодним поглядом сканую незваного гостя. В грудях піднімається хвиля люті лиш від одного звуку його голосу, яким він вимовляє моє творче прізвище. Що вже казати про абсолютно не виправдану, але таку звичну зневагу в погляді. 

Я стискаю кулаки, впиваючись нігтями в долоні, та заводжуся з пів оберту.

— Якого біса?! — шиплю, наступаючи. — Вже рознюхав про мій спадок і приперся псувати відпустку?!

Його брови злітають угору, а тоді майже сходяться на переніссі. Наче я сказала щось, що справді здивувало цього брудного щура з “жовтої” помийки.

— Що? — прочистивши горло, нависає наді мною. — Це ти що тут робиш?! І звідки в тебе ключ від котеджу моєї бабуні?!

Ба… бабуні? Стоп, що? 

Я витріщаюся на нього набагато довше, ніж належить, і замість того, щоб розсміятися просто в його брехливу пику, чомусь… сумніваюся. Надто вже непроникний вираз обличчя збиває з пантелику. 

— Софія – твоя бабця? – перепитую, та іронічна посмішка на моїх губах непевно тремтить, коли він киває.

Чорт, цього просто не може бути.

— Тобі документи показати чи сімейний альбом? – зі знущальною посмішкою запитує.

На якусь мить мені здається, наче я втрачаю здатність дихати, настільки всередині все стискається від тривожного усвідомлення. Це не якийсь там нічний кошмар. І не плутанина. Софія Адельська заповіла цей будинок не лише мені, а й йому. Чоловікові, який зруйнував мою репутацію, зламав мене та розтоптав… Будинок, який, за іронією долі, мав стати моїм творчим притулком, натомість став пасткою.