Глава 10. Монетний двір: Проникнення

Падіння в контейнер із картоном відгукнулося в тілі симфонією болю. Мої ребра, здається, остаточно здали позиції, але часу на жалість до себе не було. Я витягнув Сару з-під купи мокрого паперу. Вона була жива, хоча її дихання нагадувало свист пробитої шини.

— Нам потрібно… до річки, — прохрипів я.

Ми не стали чекати, поки група захоплення спуститься з даху. У Вашингтоні найкращий спосіб зникнути — це піти в тінь Потомаку. Там, серед старих причалів і занедбаних складів, місто перетворювалося на лабіринт, який не бачить жоден супутник Уокера.

За годину ми стояли перед Монетним двором. Величезна будівля з сірого граніту виглядала як надгробок над самою ідеєю свободи.

Вхід, про який говорив Рік, виявився замаскованим під технічний лаз колектора. Нам довелося проповзти близько ста метрів бетонною трубою, у якій по коліно стояла крижана річкова вода.

— Чуєш? — Сара зупинилася, хапаючись за слизьку стіну.

Гул. Низький, вібруючий звук, від якого починали нити зуби. Це не була робота міської каналізації. Це був голос «Ока». Тисячі процесорів, що працювали на межі можливостей, потребували охолодження, і стара система тунелів Монетного двору слугувала їм гігантськими легенями.

Ми вийшли до технічної зали. Тут пахло не вогкістю, а чимось стерильним і розжареним. Величезні мідні труби, якими колись текло розплавлене золото, тепер були обплетені оптоволоконними кабелями. Вони світилися тьмяним синім світлом, немов вени пульсуючого монстра.

— Це тут, — я витер обличчя рукою, розмазуючи кіптяву. — Серце системи.

Ми рухалися вздовж магістральних кабелів, поки не вперлися в масивні гермодвері. Над ними горів червоний індикатор.

— Максе, — Сара раптом зупинилася і потягнула мене за рукав. — Подивись на підлогу.

На запиленому бетоні чітко виднілися сліди. Свіжі. Важкі армійські черевики. І поруч — краплі крові.

— Рік… — прошепотів я.

Невже він вижив у шпиталі? Чи Уокер привіз його сюди як «живий ключ»? Я витягнув «Беретту» і приклав палець до губ. Ми прослизнули в прочинений шлюз.

Всередині зал нагадував футуристичний храм. Ряди чорних глянцевих стійок тягнулися в темряву. Холодне світло індикаторів створювало химерні тіні на стінах. У центрі залу, біля головного термінала, на підлозі сиділа людина.

Його спина була притулена до серверної стійки, а в руці він стискав щось блискуче.

— Рік! — я кинувся до нього, забувши про обережність.

Він підняв голову. Обличчя було блідим, майже прозорим, але очі дивилися з тією самою іронічною злобою. У його боці зяяла рана, нашвидкуруч заклеєна армійським скотчем.

— Ти запізнився… на вечірку, Максе, — Рік ледве ворушив язиком. — Уокер… він був тут десять хвилин тому. Він запустив процес синхронізації. «Око» виходить у глобальну мережу. За пів години він буде всюди: у банківських системах, у базах даних Пентагону, у кожному смартфоні…

— Ми зупинимо це. У мене є пароль.

Рік гірко посміхнувся, і на його підборідді з’явилася цівка крові.

— Пароля… недостатньо. Грант вбудував пастку. Якщо просто ввести код, система розішле компромат на тебе і Клер у всі ЗМІ світу як на терористів. Тобі потрібно не просто увійти, Максе. Тобі потрібно спалити це місце дотла. Фізично.

— Як? — Сара підійшла ближче, дивлячись на мерехтливі вогні «цифрового бога».

— Кріогенні насоси, — Рік вказав на масивні балони в кутку. — Перекрий подачу азоту і заблокуй клапани скидання тиску. Сервери перегріються за три хвилини. Це буде маленький ядерний вибух усередині гранітної коробки.

У цей момент за нашими спинами металевий гуркіт порушив тишу. Головний вхід до залу заблокувався. На екранах терміналів з’явилося обличчя Уокера. Він дивився на нас через камеру спостереження, і в його погляді не було люті — лише холодна тріумфальність.

— Детективе Варді. Містере Міллер. І наша прекрасна брехунко Сара, — його голос заповнив зал, відбиваючись від стійок. — Ви проробили довгий шлях, щоб побачити народження нового світу. На жаль, вас не запрошено на це святкування.