Глава 7. Живий свідок

Клініки Вашингтона для «особливих» пацієнтів пахнуть не ліками, а дорогими парфумами й тишею. Клініка «Сент-Джуд» у передмісті Вірджинії була саме таким місцем — біла будівля, захована за високим парканом.

Саме тут відновлювалася Сара Ковальська. Я ненавидів це місце. І я ненавидів жінку, яка лежала в палаті 304.

Вісім місяців тому саме Сара стала тим інструментом, яким Грант остаточно стер мене в порошок. Вона не просто збрехала — вона вчинила найпідліший злочин проти справедливості. За наказом Гранта вона написала заяву про зґвалтування, вказавши на мене. Вона ридала на очних ставках, детально описувала те, чого ніколи не було, дивлячись мені просто в очі в залі суду.

Ці фальшиві свідчення перетворили мене з поважного детектива на «брудного копа» і «монстра».

У в’язниці з такою статтею не живуть. І те, що я вийшов звідти живим, було чистою випадковістю.

Вона отримала від Гранта все: гроші, захист, нове життя. Але Грант не вмів дякувати. Коли Сара почала знати занадто багато про «Окуляр», він вирішив, що час позбутися свідка.

Я увійшов до палати без стуку.

Сара сиділа в кріслі, дивлячись у вікно. Половина її обличчя була прихована косметичною маскою, інша — бліда, закам’яніла — нагадувала порцеляновий зліпок. Коли вона побачила мене у відбитті скла, її здорове око розширилося від жаху.

— Ти… — видихнула вона, втискаючись у крісло. — Грант казав, що тебе вбили при спробі втечі ще в перший рік.

— Грант багато чого казав, Сара. Наприклад, що ти будеш під надійним захистом після того, як знищиш моє життя тією казкою в суді.

Я підійшов впритул і нахилився до неї.

— Як тобі спалося ці вісім місяців, знаючи, що я гнив у «Блекгейті» за те, чого не робив? Совість не мучила? Чи чеки від Гранта працювали краще за будь-яке снодійне?

— Макс, він змусив мене! — її голос зірвався. — Він сказав: якщо я не підпишу папери, він згодує мене своїм псам в Олд-Риджі. У мене не було вибору!

— У всіх є вибір, — холодно відповів я. — Ти обрала свою шкуру ціною моєї честі. Але я тут не за вибаченнями. Мені потрібен пароль до «Окуляра». Ти була поруч, коли він налаштовував віддалений доступ. Ти чула його «молитву».

Сара заплющила очі. Важка сльоза скотилася по її понівеченій щоці.

— Він називав систему «своїм цифровим богом». Вірив, що вона зробить його недоторканним. Щоночі він повторював одну й ту саму фразу, коли входив у термінал. Він думав, що я сплю… але я чула.

Вона замовкла, збираючись із силами.

— «Перший подих антрациту». Це пароль, Максе.

Антрацит. Вугілля Олд-Риджа. Грант повернув систему до витоків — до тієї самої чорної пилюки, на якій збудував свою імперію брехні.

— Це все? — я випростався, відчуваючи, як усередині щось остаточно вигоряє. Стара ненависть раптом змінилася порожнечею.

— Макс… — вона схопила мене за руку тонкими, тремтячими пальцями. — Будь ласка. Не залишай мене тут. Уокер знає, що я пам’ятаю пароль. Він пришле когось завершити те, що почав Грант.

Я подивився на її руку, потім — їй у вічі.

Вісім місяців я уявляв, як вона буде благати про допомогу. Але зараз, дивлячись на цю зламану, понівечену жінку, я не відчував тріумфу. Лише втому.

— Ти отримала своє пекло на землі, Сара. Але я не такий, як ви. Я не кидаю людей на розтерзання. Навіть якщо вони цього заслуговують.

Я помітив рух у дзеркалі над комодом — відблиск лінзи на даху сусіднього корпусу.

— Вниз!

Я рвонув Сару з крісла, кидаючи її на підлогу.

Куля великого калібру пробила скло саме там, де секунду тому була її голова. Вікно вибухнуло дощем гострих уламків. У коридорі пролунали важкі кроки — найманці Уокера заходили з флангів.

— Якщо хочеш жити — роби, що я скажу! — я вихопив з-під куртки важкий розвідний ключ. — Нам треба прорватися до парковки.

Я вибив двері в коридор і активував вогнегасник, створюючи щільну завісу. Ми бігли крізь білий пил. Я відчував, як Сара спотикається, чіпляючись за моє плече. Я рятував жінку, яка знищила мене. Заради системи, яка могла знищити всіх.