Глава 5. Протокол останньої надії

Двері палати розчахнулися з характерним металевим клацанням. Я завмер за ширмою, ледве дихаючи. Крізь щілину в тканині побачив дві пари взуття — не армійські берці охорони, а дорогі оксфорди.

Чистильники. Вони не носили форму. Вони носили повноваження вбивати.

— Міллере, — голос був тихий і безпристрасний. — Час вийшов. Твої свідчення більше не потрібні.

Я побачив, як один із них дістав із внутрішньої кишені шприц-тюбик. Жодних пострілів, жодної крові. Просто «серцева недостатність» на тлі тяжких травм. Чисто. Тихо. По-державному.

— Гей… — прохрипів Рик, і я відчув, як він збирає останні сили. — Ви забули… перевірити… вентиляцію.

Це був сигнал.

Я рвонув ширму, збиваючи стійку з крапельницею. Скляний флакон розлетівся на підлозі, заливаючи черевики першого кілера фізрозчином і уламками. Поки другий не встиг зреагувати, я вдарив його ящиком із інструментами просто в обличчя. Хрускіт кісток став бальзамом для моїх палаючих ребер.

— У лівій кишені… — видихнув Рик, киваючи на тумбочку. — Картка доступу… начальника охорони… я поцупив її зранку… коли він перевіряв датчики.

Я схопив картку. На сентименти часу не було. У коридорі вже завила сирена — розбита крапельниця і шум боротьби активували тривожну кнопку біля ліжка.

— Рик, ходімо! — я спробував підхопити його під руки.

— Ні, Максе! — він із силою відштовхнув мене. Його очі палали гарячковим вогнем. — Якщо підемо разом — нас зріжуть біля ліфта. Я активую «Протокол останньої надії» звідси. Монітори… вони під’єднані до центрального сервера поверху.

Рик швидко почав натискати кнопки на панелі керування ліжком і дихальним апаратом. Він вводив послідовність команд, відому лише тому, хто сам створював системи безпеки.

— Що ти робиш?

— Ламаю систему пожежогасіння й блокування дверей, — Рик оголив зуби. — Зараз тут стане дуже весело. Біжи до прального ліфта, код — 8801. І не озирайся, напарнику. Це мій останній наказ.

У цю мить по всьому поверху спрацювали стельові розпилювачі. Але замість води з них вирвалася густа біла протипожежна піна. Видимість впала до нуля. Водночас завили сирени, і всі магнітні замки на дверях палат почали відкриватися й закриватися в шаленому ритмі.

Я вискочив у коридор.

У білому тумані миготіли тіні — дезорієнтовані охоронці, медсестри, пацієнти. Я рухався навмання, довіряючи пам’яті.

Біля ліфта пральні мене чекав «сюрприз» — один із чистильників, який оговтався після удару. Він стояв, притиснувшись до стіни, і навмання поливав коридор свинцем із пістолета з глушником.

Я не став вступати в перестрілку, яку не міг виграти.

Схопив важкий металевий візок із брудною білизною й на повній швидкості штовхнув його на стрільця. Поки той намагався ухилитися від лавини простирадл, я влетів у відчинений ліфт і вдарив по кнопці підвалу.

Кабіна смикнулася вниз. Згори долинули удари в двері й крики.

Коли двері відчинилися в підвалі пральні, я не зупинився. Пробіг повз ревучі центрифуги, зірвав із себе робочий комбінезон і вискочив через вантажний шлюз у морозну ніч Вашингтона.

Я біг кілька кварталів, поки легені не почало пекти, ніби від ковтка кислоти. Лише сховавшись у тіні старої парковки, я зупинився й озирнувся на госпіталь. На четвертому поверсі блимали вогні, вікна були затягнуті білою парою.

У кишені завібрував телефон.

Повідомлення від Клер:
«Вони поїхали з торгового центру. Я в безпеці. Де ви?»

Я подивився на свої тремтячі руки. Рик залишився там. У самому центрі хаосу. Сам на сам зі своїми демонами й моїми ворогами. Але він дав мені головне — час і напрям.

— Олд-Ридж… — прошепотів я. — Усе знову зводиться до вугільного пилу.

Мені потрібно було повернутися туди, де мене підставили. Лише там, в архівах старої шахти, яку Грант використовував як полігон, можна було знайти остаточне підтвердження того, що саме шукає «Окуляр» у надрах Монетного двору.