Глава 4. Госпіталь «Волтер Рід»

Проникнути до «Волтер Рід» без запрошення — це як намагатися зламати сейф Казначейства зубочисткою. Військова поліція на входах, камери на кожному кроці й пропускна система, відточена до автоматизму. Але в будь-якої системи є «сліпа зона» — людський фактор і нескінченний потік брудної білизни.

Я залишив велосипед за кілька кварталів. Ребра палали вогнем, а плече, яким я вибив вікно в бібліотеці, нило так, ніби в нього вкрутили гвинт. Мені потрібно було виглядати своїм. Не героєм, не детективом — привидом обслуговуючої системи.

У пральному комбінаті при госпіталі завжди метушня. Величезні фургони розвантажуються кожні пів години. Я дочекався моменту, коли водій відійшов за накладними, пірнув у кузов і натягнув на себе сірий робочий комбінезон із емблемою техслужби. Кепка, маска, ящик з інструментами в руках — і ось я вже не Макс Варді, а безіменний майстер, який іде лагодити протікаючий кран.

Спецблок містився на четвертому поверсі. Тут повітря було іншим — густішим, насиченим запахом озону й важких антибіотиків. Біля дверей палати 402 сиділи двоє. Хлопці з військової поліції — молоді, нудьгуючі, впевнені у своїй недоторканності.

— Техслужба, перевірка вентиляції, — кинув я, не сповільнюючи кроку. — У сусідньому крилі скаржаться на запах гару.

Один із них ліниво підвів очі, ковзнув поглядом по моєму бейджу (підробка, зроблена нашвидкуруч в офісі) й махнув рукою.

— Давай швидше. Тут серйозний клієнт, нам зайві свідки не потрібні.

Я зайшов усередину й зачинив двері. Писк моніторів ударив по вухах.

Рик Міллер виглядав кепсько. Набагато гірше, ніж я очікував. Обличчя сіре, вилиці обтягнуті шкірою, рука на ковдрі здається восковою. Але коли я підійшов ближче, його повіки здригнулися. Старий пес відчув чужого.

— Якщо ти прийшов мене добити… — прохрипів він, не розплющуючи очей, — то обери момент, коли медсестра принесе пудинг. Я хочу піти з десертом у роті.

— Пудингу не буде, Рику. Лише старі борги.

Рик різко розплющив очі. У них на мить спалахнув той самий блиск, який я бачив, коли ми прикривали один одному спини в Олд-Риджі.

— Макс? Ти таки вляпався в це лайно… Я ж казав тобі — тікай.

Я дістав читацький квиток і притис його до скла монітора, щоб Рик міг бачити цифри.

— 88-01. Грант залишив це. Це код до «Окуляра»? І що таке «Окуляр»?

Рик важко задихав. Апаратура відгукнулася прискореним ритмом.

— Окуляр… — повторив він, ніби пробуючи слово на смак. — Грант завжди був одержимий контролем. Але це не просто база даних зі списком хабарів. Це самонавчальний алгоритм. Він не просто фіксує минуле, Максе. Він аналізує патерни поведінки еліти. Він знає, хто зірветься, хто зрадить, хто вкраде — ще до того, як вони самі про це подумають.

— Навіщо це Гранту?

— Щоб стати богом, — Рик закашлявся, і на губах виступила рожева піна. — Але він був лише обличчям. За «Окуляром» стоять люди з Ради безпеки. Зброя в Олд-Риджі… це були квіточки. Грант використав твоє місто як полігон для обкатки системи. Усі ті шахтарі, копи, судді — вони були піддослідними щурами.

— Де фізичний носій, Рику? Код указує на 1901 рік.

Рик схопив мене за зап’ястя. Хватка була несподівано міцною, відчайдушною.

— Старий монетний двір. Підвали. Грант відновив там систему охолодження через річкові тунелі. Там серце. Але слухай… 88-01 — це не лише дата. Це частота синхронізації. Якщо ти вставиш ключ у термінал, у тебе буде рівно тридцять секунд, поки система не зрозуміє, що ти — не Грант.

У коридорі пролунали важкі кроки. Не лінива хода охорони — чіткий ритм.

— Вони йдуть, — прошепотів Рик. — Гранта прибрали в камері, бо він став «шумним». Тепер приберуть мене. І тебе.

— Я витягну тебе звідси.

— Ні, — Рик вичавив подобу усмішки. — Я вже на фініші, Максе. Моя роль — бути перешкодою. Йди через технічний балкон. І пам’ятай: в «Окулярі» немає імен. Там лише цифри. Але за кожною цифрою — чиєсь життя. Або смерть.

Двері почали повільно відчинятися.

Я пірнув за ширму, відчуваючи, як рука мимоволі шукає руків’я пістолета, якого там немає.