Глава 3. Код у пилюці

Біль у ребрах став моїм новим метрономом — він пульсував із кожним вдихом, нагадуючи, що час чесних дуелей минув. Я заклеїв бік пластиром, проковтнув три таблетки аспірину й подивився на себе в дзеркало. Обличчя виглядало так, ніби по ньому проїхалася вантажівка з вугіллям з Олд-Риджа, але очі… очі залишалися холодними.

— Нам треба розійтися, — сказав я Клер, коли вона зайшла до мого офісу за дві години. Вона виглядала наляканою, побачивши мою розбиту губу.

— Вони напали на вас? Прямо тут, у Вашингтоні?

— Це був «дружній візит», Клер. Вони хотіли показати, що я ніхто. Але зробили одну помилку — залишили мене живим.

Я розгорнув на столі карту округу. Мій план був божевільний, але в цьому місті лише божевілля давало шанс вижити. Щоб дістатися до архіву Гранта, мені потрібно було відсікти «хвіст», а для цього Клер мала стати найяскравішою приманкою в історії Капітолія.

— Ви поїдете до торгового центру «Юніон-Стейшн», — інструктував я її. — Ходіть по найдорожчих бутиках. Приміряйте все. Створюйте шум. Розплачуйтесь карткою Гранта. Вони побачать транзакції й стягнуть усі сили туди. Чекатимуть, що я з’явлюся поруч, щоб забрати вас.

— А ви?

— А я буду там, де мене найменше чекають. У пилюці.

Я не поїхав на «Форді». Взяв старий велосипед, який залишив попередній мешканець, натягнув поношену куртку дорожнього робітника й накинув світловідбивний жилет. У такому вигляді у Вашингтоні ти стаєш невидимим. Ти — частина міського шуму, на яку ніхто не звертає уваги.

Поки Клер «світилася» під камерами відеоспостереження в центрі, я повільно крутив педалі в бік Джорджтауна.

«Бібліотека спадщини» містилася в старому особняку, обвитому плющем. Усередині було прохолодно й пахло воском для паркету. Літній бібліотекар у рогових окулярах навіть не підвів очей, коли я зайшов.

Я попрямував до відділу регіонального права. Стелажі тут були такими високими, що, здавалося, підпирали саме небо. Я знайшов потрібну секцію: «Олд-Ридж. Кадастровий облік».

Пальці тремтіли, коли я витягнув важкий четвертий том. Книгу не відкривали роками. Корінець хруснув, як суха кістка. Я перегортав сторінки, поки не знайшов те, що шукав. Між картами вугільних пластів і актами дарування землі лежав читацький квиток.

Сара Ковальська.
Квиток № 4-12-88-01.

Я дивився на ці цифри — і в голові клацнуло. 4 грудня 1988 року — дата, коли Грант виграв свою першу велику справу. А «01»… це був не просто номер.

— Ви знайшли те, що шукали, детективе? — тихий голос за спиною змусив мене здригнутися.

Я повільно обернувся, ховаючи квиток у кулак. Наприкінці проходу стояв «чистильник» — той самий тип із телескопічною дубинкою з підворіття. Але тепер у його руці був «Зіг-Зауер» із глушником.

— Ти швидко вчишся, Варді, — сказав він, повільно скорочуючи дистанцію. — Але велосипед був поганою ідеєю. У нього занадто характерний скрип ланцюга.

— Ти прийшов сюди вбити мене в бібліотеці? — я притис книгу до грудей, наче щит. — Це зіпсує твоє резюме.

— Моє резюме — це список людей, яких більше немає. І ти щойно його очолив.

Він підняв пістолет.

У цей момент я зрозумів: цифри на квитку — це не лише код. Це сигнал.

Я рвонув на себе важкий стелаж, заставлений багатотомниками судових звітів. Дерево застогнало, і сотні кілограмів юридичної мудрості обвалилися просто на оперативника.

Пролунав глухий хлопок пострілу — куля пішла в стелю, вибивши крихти ліпнини. Я не став чекати. Я вистрибнув у вікно другого поверху, пробивши скло плечем.

Падіння на газон вибило залишки повітря з моїх змучених ребер. Але в руці я стискав квиток. Код у пилюці був у мене.

Я біг до набережної, відчуваючи, як за спиною оживає рація оперативника. Клер була в безпеці серед натовпу «Юніон-Стейшн», але моя невидимість закінчилася. Тепер я був не просто колишнім копом. Я був людиною, яка вкрала ключ від пекла.

— 88-01… — прошепотів я, пірнаючи в тіні під мостом. — Ріку, сподіваюся, ти ще пам’ятаєш, що ми святкували тієї ночі.