Глава 2. Тіні Капітолія

Вашингтон лише здається містом політиків і пам’ятників. Насправді це місто кутів. Гострих кутів будівель, за якими зручно ховатися, і темних кутів у людських душах.

Після візиту Клер Грант мій офіс перестав бути притулком. Я відчував це шкірою. Професійна параноя, виплекана роками в особливому відділі й загартована в «Блекгейті», свербіла десь під лопаткою. Коли Клер пішла, я не став зачинятися на замок. Дочекався, поки її «Мерседес» зникне за поворотом, і вийшов слідом через чорний хід, призначений для винесення сміття.

Я був сміттям для цього міста занадто довго. Час було подивитися, хто збирається мене «утилізувати».

Стеження було класичним. «Трикутник». Темно-сірий седан, непримітний фургон служби доставки й пішохід-спостерігач, який нібито читав газету біля кав’ярні навпроти. Вони вели Клер м’яко, професійно, тримаючи дистанцію у два-три корпуси.

Я       взяв свою розвалюху — старий «Форд» із перефарбованим капотом, що виглядав як брухт, але під кришкою мав форсований двигун — і пристроївся в хвіст седану.

Вони були хороші. Надто хороші для звичайних найманців. Найманці метушаться, часто змінюють смуги, нервують на світлофорах. Ці ж рухалися як єдиний організм, синхронно змінюючи позиції. Коли фургон пішов праворуч, його місце зайняв чорний «Джип», який до того повз у крайньому лівому ряду.

— Відомчі, — прошепотів я собі під ніс, стискаючи кермо. — ФБР або АНБ. Лише в них є бюджет на таку «карусель».

На перехресті біля Пенсильванія-авеню я вирішив ризикнути. Клер загальмувала біля торгового центру, і пішохід-спостерігач із кав’ярні, який уже встиг дістатися туди на таксі, рушив до входу. Я припаркувався другим рядом, вискочив із машини й, насунувши бейсболку нижче, пішов напереріз седану.

Мені потрібно було побачити обличчя.

Коли я зрівнявся з водійським вікном, скло було опущене рівно настільки, щоб струсити попіл. На мить я побачив профіль водія: коротка армійська стрижка, гарнітура у вусі й характерний мозоль на вказівному пальці правої руки. Але головним був значок на лацкані його піджака — крихітний срібний щит, який носять оперативники управління внутрішньої безпеки.

Це були не найманці Гранта. Це були «свої». Ті, хто має захищати закон, а не ховати його трупи.

Я зрозумів, що мене «засвітили», коли седан різко рвонув до узбіччя, а з фургона, що стояв неподалік, вийшли двоє кремезних хлопців в однакових вітрівках. Вони не кричали «Стояти!», просто почали сходитися, затискаючи мене у вузькому проході між цегляним складом і антикварною крамницею.

— Детективе Варді, — голос одного з них був сухий, як тріск ламаної гілки. — Вам варто повернутися у свій офіс і забути про місіс Грант. Це дружня порада.

— У мене алергія на поради. Особливо від тих, хто ховається за тонованим склом, — я повільно відступав, оцінюючи простір.

Їх було двоє спереду, і я чув, як третій заходить зі спини. Чиста робота.

— Ви більше не коп, Максе. У вас немає значка, немає повноважень і, що найважливіше, немає зброї. Ми перевірили — ваша ліцензія не дає права на приховане носіння в межах округу.

Він мав рацію. Мій «Глок» лежав у сейфі офісу, бо клята вашингтонська бюрократія вимагала ще місяць на перевірку моєї «психічної стійкості».

Перший удар прилетів швидко й точно. Короткий джеб у щелепу. Я встиг пом’якшити його, ухилившись, але одразу отримав у сонячне сплетіння від другого. Вони працювали не як вуличні бійці, а як хірурги в операційній: методично, без зайвих емоцій, ламаючи кістки й дух.

Я перехопив руку того, що був більший, і застосував старий прийом із академії — больовий на кисть із переходом у кидок. Він охнув, врізавшись у сміттєвий контейнер, але другий уже витягнув телескопічну дубинку.

Сталь зі свистом розсікла повітря за кілька сантиметрів від моєї скроні. Я відкотився, відчуваючи, як пил провулка забивається в рот.

— Нам наказано тебе не вбивати, — хлопець із дубинкою навис наді мною. — Поки що. Але якщо ти ще раз наблизишся до «Окуляра», ми пришлемо тих, кому накажуть інакше.

Він ударив мене дубинкою по ребрах — не щоб зламати, а щоб нагадати про біль. Я скорчився на асфальті, дивлячись, як вони спокійно йдуть до своїх машин.

Я лежав у бруді, відчуваючи, як у роті накопичується металевий присмак крові. Це була не просто сутичка. Це була демонстрація сили. Вони знали про мене все. Вони знали, що я беззахисний.

Я підвівся, спираючись на холодну цегляну стіну. Ребра нили, кожен вдих відгукувався гострим болем. Але в голові прояснилося. Тепер це вже не було просто справою про порятунок жінки. Це була війна з тінями, що затишно влаштувалися під куполом Капітолія.

І на цю війну мені потрібна була зброя. Не лише сталь — інформація.

— Добре, хлопці, — прохрипів я, витираючи кров рукавом. — Ви нагадали мені, хто я такий.

Я поплентався до машини. Мені потрібно було знайти Рика. Якщо хтось і знав, як обійти цих «федеральних псів», то тільки мій колишній напарник, який сам колись був ватажком цієї зграї.