Розділ 4. Не все золото, що блищить

Марко повільно відкрив очі та важко підвів голову зі складених рук. Все довкола заволокло туманом, і він кілька разів кліпнув, перш ніж зміг побачити, що сидить за столом на кухні. За вікном уже сяяло яскраве весіннє сонце. Скільки ж він проспав? А привид діда Сидора? Він був тут насправді? Чи все йому наснилося? І тут погляд упав на чашку. Наполовину відпита! Марко пригадав, що пив чай, поки розмовляв з дідом. Отже, виходить, він не спав…

Марко швидко збирав речі, обдумуючи розмову з привидом. Здається, він збожеволів. Марко, по правді, ніколи не вірив у потойбічне. Попри творчу натуру та мрійливість, він завжди був людиною раціональною та брав на сміх усілякі забобони, навіть таємно насміхався над власною бабусею через її набожність. А тут сам побачив справжнього привида! А може, все йому все-таки наснилося? Недопитий чай? А що з ним такого? Міг сам випаруватися. Марко зачинив хвіртку та наостанок глянув у вікно на другому поверсі. Все спокійно, ніяких привидів чи чогось дивного. Дід йому все-таки наснився. Хлопець вирішив спочатку владнати всі питання з документами, а потім уже повернутися до бабусі. Тим більше не хотілося зранку слухати її голосіння.

Спочатку Марко пішов до міського РАГСу, щоб забрати свідоцтво про смерть діда Сидора. На щастя, черги не було. Він промайнув через дві пари наречених та іншу пару, що прийшла реєструвати новонародженого, та зайшов до маленького кабінетика. За столом, серед великих горщиків з квітами, статуеток, вазочок та інших сувенірів-пилозбірників, сиділа немолода жіночка у великих затемнених круглих окулярах, що робили її схожою на бабку. Почувши, що Марко прийшов за свідоцтвом про смерть Сидора Шульги, вона здивовано його оглянула. Довго шукала потрібні документи, заглядала в різні теки та шухлядки, час від часу цікаво зиркаючи на Марка. Потім нарешті вручила йому свідоцтво та промовила:

— Молодий чоловіче, а почекайте-но! Ви часом не син Сидора Шульги?

— Я? Син? А, ні. Я його онук…

— Ага, — жінка вийшла з-за столу та підійшла до Марка, пильно його оглядаючи. — Ви… Ви так на нього схожі…

— А ви знали мого діда?

— О! — жінка замріяно подивилася вгору. — Знала… І не просто була знайома! Він був людиною з великої літери! Художник, меценат, інтелектуал… Зізнаюся вам, юначе, я була закохана у вашого діда. Щоправда, не взаємно. А ще захоплювалася його творчістю та ходила на всі виставки, де була хоча б одна його робота. До речі, мені пощастило, і ваш дід написав з мене одну картину. Я там в образі наяди. Впізнати одразу важкувато, але можна, — вона хихикнула. — До речі, картина знаходиться в міському краєзнавчому музеї. Обов’язково подивіться на неї!

— Так, так, гляну за нагоди! — кивнув Марко та швидко вийшов з кабінету.

Оце так сюрприз! Виявляється, дід Сидір був доволі відомим художником, раз його роботи виставлялися на виставках. А він і не здогадувався про це! Марко вкотре пожалів, що замало спілкувався з дідом, коли той іще був живий. Але що тепер поробиш…

Після РАГСу Марко попрямував до міськради, щоб узяти довідки про банківські рахунки діда. Він іще мав примарні надії отримати хоч якісь гроші у спадок. Якщо дід заповів онуку усе майно, то банківські рахунки теж належали Маркові по праву, і зовсім не хотілося дарувати ці гроші незрозуміло кому. Марко довго нудьгував у кабінеті чиновника, поки той шукав потрібну інформацію, та аби згаяти час, оглядав усе навколо. Раптом погляд зачепився за картину, що висіла над столом серед грамот та фотографій міських чиновників. Марко десь її бачив… Саме так! Це була картина, яку дід малював у його сні, та сама будівля міськради з квітами! Щоправда, в житті картина була звичайнісінькою, і малюнок на ній не рухався. Марко придивився: в кутку стояв дідів підпис. Чиновник помітив його цікавість та обернувся, оглядаючи картину.

— А, це картина вашого діда! — промовив він, поправляючи окуляри. — Написав її років зо п’ять тому. А я й забув уже. Це наша гордість — білі троянди. Рідкісні сорти, замовляли спеціально в Нідерландах. Квітнуть у нас щороку. Буде нагода — приїздіть влітку, подивіться. Дуже гарні! А ваш дід написав їх майстерно, як живі!

— А що там щодо банківських рахунків? — нагадав Марко.

— А, рахунки… Знаєте, Марку Сергійовичу, ваш дід був відомим у місті меценатом. Допомагав дитбудинку, музею, давав гроші на реконструкцію театру. Жертвував майже до самої смерті. Дуже щедрою людиною був ваш дід…

Марко кивнув, забрав документи та попрощався з чиновником. Він чудово зрозумів натяк: скоріше за все, грошей на рахунках майже не лишилося. Але невже дід Сидір був настільки заможним, щоб багато жертвувати? Жив у скромному будинку, майже нікуди не виходив. Марко зовсім не так уявляв собі багатіїв. Тут він пригадав вранішню розмову (чи просто сон?). Дід згадував, що добре заробляв на своїх живих картинах, що могли виконувати бажання. Виходить, частка правди у сні таки була…

Обдумуючи всі події, Марко й не помітив, як підійшов до бабусиного будинку. Зітхнув, передчуваючи серйозний скандал, повільно піднявся сходами, трохи постояв біля дверей, зібрав нерви в кулак і нарешті подзвонив. В останню хвилину згадав про амулет та швиденько заховав його під комір. Бабуся відчинила майже одразу. Побачивши Марка, вона охнула, потягнула його в коридор, зачинила двері, щоб сусіди не чули, та почала лаяти, на чому світ стоїть:

— Марку! Онучку! Ти совість маєш?! Де ти був?! Я тут місця собі не знаходжу! В тебе телефон виключений, я вже й у поліцію дзвонила, і в лікарні…

— Бабусю! — перервав її Марко, не бажаючи вислуховувати звинувачення. — Ти ж знаєш, що з того району ходить лише один автобус. Я не встиг на нього, тому заночував у будинку…

Очі бабусі округлилися. Вона миттю замовкла, відсахнулася від онука та пильно дивилася на нього, хрестячись.

— Марку! Як ти міг? Я ж попереджала: не ночуй там! То лихе місце! Чому ти мене не послухався?

— А що, треба було на вулиці ночувати?! Чи йти пішки, ризикуючи натрапити на злодіїв?!