Розділ 3. І мертвий, і живий

Марко підіймався на другий поверх. Сходи поскрипували під ногами. Він почув, що на горищі хтось є. Зупинився і прислухався. Ні, йому не здалося. Низький голос щось тихенько наспівував, говорив сам до себе, потім знову мугикав мелодію. Маркові здалося, що голос знайомий, але чий? Він обережно відчинив двері на горище, зазирнув у кімнатку та сполотнів: перед мольбертом стояв дід Сидір, малював та наспівував сам до себе. Дід дуже посивів та постарів з того часу, як Марко його бачив востаннє, але хлопець все одно впізнав його. Він протер очі, потрусив головою, але дід нікуди не зник. Натомість відірвав очі від картини та подивився на онука.

— О, Марку, — промовив він лагідним голосом. — Я вже зачекався. Чого стоїш у дверях? Заходь!

Марко, як заворожений, зайшов у кімнатку та повільно пішов до діда, не в змозі відірвати від нього очей. 

— Діду… Ти ж помер…

Дід посміхнувся у бороду:

— Ти ж мене бачиш, онучку. Значить, я є. Підходь сміливіше, не бійся. Глянь…

Марко обережно підійшов до діда та подивився на те, що він малював. На картині хлопець упізнав старовинну будівлю міськради. Дід якраз дописував квіти на клумбах перед будівлею. Марко заворожено оглядав картину. Йому здалося, що зображення на ній коливається, рухається, як брижі на воді. Марко покліпав очима, але марення не зникло. Квіти легенько коливалися на вітрі, по небу пливли хмари, навіть люди на вулиці повільно йшли.

— Це… що? — він ледь зміг видавити з себе слова від здивування.

— А це, Марку, те, що я хотів тобі передати у спадок. Будинок — не головне. Я хотів передати тобі мій дар, мою таємницю…

Раптом слова діда перервав стукіт. Спочатку ледь чутний, потім голосніший. Стукіт то припинявся, то знову долинав звідкілясь. Дід замовк. Усе горище, картини, небо у вікнах замерехтіло й попливло, закрутилося виром. Все довкола вкрила темрява…

Марко прокинувся, весь мокрий від поту. Кілька хвилин лежав, важко дихаючи та приходячи до тями. Це був лише сон… Але який сон! Як чітко він бачив діда та його живу картину! На вулиці вже розвиднювалося. Марко хотів ще трохи доспати до ранку, але…

Він знову почув стукіт! Ні, це вже йому не сниться. Він чув стукіт крізь сон насправді, тому й прокинувся. Марко прислухався. Стукіт повторився. Гучний, нав’язливий. Хтось тричі стукнув у шибку та затих, наче чекаючи, коли Марко йому відчинить. Хлопець миттю струсив з себе залишки сну. Хто може стукати у вікно в таку ранню пору? А що як це злодії, що вирішили поживитися чимось у тимчасово нічийному будинку? Ні, навряд чи злодії — вони не стукають. Марко насторожився. Обережно встав з дивана та повільно пішов до вікна, притуляючись до стіни, щоб його не побачили. 

У шибку знову постукали. Марко підійшов ближче і побачив, що на підвіконні сидить великий крук та гатить дзьобом прямо по склу.

— Ах ти ж потвора! — гукнув він від люті. — Розбудив, налякав! Ану киш звідси!

Марко став перед вікном і замахав руками, але птах і не думав летіти. Спокійно сидів на місці, крутив головою і з цікавістю оглядав нового господаря дому чорними очима-намистинками. Марко закричав, але крук не злякався та знову постукав у вікно.

— Та зараз я тобі! — випалив Марко зі злістю відчинив вікно, щоб прогнати нахабного птаха.

Крук не втік, натомість залетів до кімнати та зробив кілька кіл під стелею. Марко закричав та затупав ногами, намагаючись зрештою випроводити на диво сміливого птаха геть. Крук голосно каркнув, щось впустив на підлогу, і після того вилетів на вулицю. Марко видихнув з полегшенням та міцно зачинив вікно.

— Ну все, більше не буде турбувати, — заспокоїв він сам себе, але тут же запнувся. — Що цей птах кинув?

На килимі щось поблискувало. Марко увімкнув світло та обережно підійшов до знахідки. Ворон впустив на підлогу кулон-камінь у срібній оправі на тонкому ланцюжку. Марко не надто здивувався такому, адже читав, що ворони люблять цупити усякі блискучі речі. Він підняв кулон з підлоги та уважно оглянув. Це був досить великий огранений червоний камінь, що поблискував та аж горів зсередини у світлі лампи. Вигадлива оправа, явно зроблена вручну майстром-ювеліром, обвивала кулон завитками у вигляді листочків та дивних звірів. Марко повернув кулон і побачив ззаду дві вигравіювані літери С та Ш.

— Що б це означало? — почухав потилицю Марко, промовляючи сам до себе. — А може… Може, це Сидір Шульга? Здається, десь я бачив…

Марко підійшов до портрета діда. Так і є. Ось цей кулон у нього на шиї, надітий поверх сорочки. Так, це він. Художник зобразив кулон майстерно та з високою точністю. А може, цей портрет дід сам намалював? Марко зітхнув, збагнувши, що вже ніколи про це не дізнається. Одне радувало: йому неймовірно пощастило, що крук знайшов прикрасу його діда та приніс сюди. Пригода з круком та кулоном остаточно прогнала сон. Марко вирішив піти на кухню та заварити чаю, щоб бодай трохи зігрітися — у будинку давно не топилося, і він добряче змерз, поки спав. Кулон надів на шию, щоб випадково не загубити. 

У коридорі Марко задумливо підійшов до дзеркала та подивився на себе. Неохайне скуйовджене темне волосся, похмуре обличчя, мішки під очима… Права була бабуся: треба більше відпочивати, а то він увесь у навчанні. Сьогодні чи не перший день, коли більш-менш виспався. А все тому, що ліг рано, бо не сидів за комп’ютером і не робив замальовки. 

Марко зітхнув та вже зібрався піти на кухню, як раптом помітив, як зображення у дзеркалі змінюється. У нього за спиною заклубився білий дим, потроху згущуючись та утворюючи обриси людської фігури. Марко протер очі, але фігура нікуди не зникла. Він придивився: позаду стояв дід Сидір, легенько посміхався та тримав Марка за плече. Хлопець від переляку відстрибнув від дзеркала та озирнувся — позаду нікого не було. У дзеркалі теж було лише його зображення і ніякої фігури позаду.

— Таки не виспався… Перевтомився, ось і ввижається всяке, — Марко вголос заспокоїв сам себе та поплентався на кухню.