Розділ 2. Дім, який збудував дід

Нотаріальна контора розташувалася серед сторічних будинків у центрі міста. Марко розсіяно роздивлявся навколишні будівлі, шукаючи номер двадцять один. Центр міста виглядав прибраним та охайним. Акуратні будиночки у два, три та чотири поверхи, пофарбовані у різні відтінки синього, жовтого, зеленого та рожевого кольорів, з ефектною ліпниною у класичному стилі над дверима та вікнами нагадували декорації до історичних фільмів. Нарешті Марко зупинився біля блакитної будівлі з колонами та важкими залізними дверима. На дверях висіла табличка: "Нотаріус, адвокатські послуги". Двері ледь чутно скрипнули, Марко рішуче пройшов усередину та піднявся східцями. 

Нотаріус приймав у тісному кабінетику під вицвілою вивіскою. Підстаркуватий чоловік у старому сірому костюмі вовтузився з купою паперів, весь час бурчав собі під ніс та набирав когось на телефоні. Побачивши Марка, він зітхнув та запитав, не підіймаючи голови:

— Ви в якій справі, громадянине? Прийом на сьогодні вже закінчено.

— Я Марко Шульга. Я не заберу багато часу. Ви ж призначили мені зустріч на п’ятнадцяту годину.

— А, згадав, — нотаріус нарешті відірвався від паперів. — Ви щодо спадщини?

— Саме так.

— Вибачте, тут у мене з’явилися невідкладні справи. Зазвичай, за спадщиною пізніше приходять. Бо є ж пів року термін, тому тягнуть. Дехто вже підметушився, бо і гадки не мав, що ваш дід залишив заповіт. От його сестра двоюрідна, дай Боже здоров’я цій немічній бабці, у чому ще душа тримається… А туди ж… Спадок хотіла отримати. Трясла мені свідоцтвом про смерть. Щось там кричала, вимагала. Бо, як виявилося, це вона його поховала. Правда, вона ж і пенсію його за три місяці отримала. Ну я, звісно ж, попросив випроводити її за двері. А потім виконав свій обов’язок. Хоча, розумієте, я не був зобов’язаний це робити. Зазвичай, отримати свідоцтво про смерть та повідомити родичів про спадок — це проблема самих родичів. Але ваш дідусь був моїм давнім клієнтом. І, можна сказати, другом. Тому я подбав про все, як міг. 

— Не знаєте, де він похований? 

— На жаль, ні. Про це вам повідомлять у ритуальній службі. Або я сам довідаюся та вам повідомлю. Залиште лише свій телефон для зв’язку. 

— Отже, ви зможете показати мені будинок? 

Нотаріус зітхнув та похитав головою. 

— Вибачте, але ні. В мене ще є справи. Тому я не зможу вам сьогодні показати будинок. 

— А можна самому його оглянути? Просто мені треба завтра-післязавтра їхати додому.

— І куди ви так поспішаєте? А… Робота, чи навчання. Розумію. На три дні відпускають, не більше. Навіть якщо родич помер. Звичайно! Заради старої дружби з вашим дідом… Ось… Ваш дід залишив мені копію ключів, щоб я вам їх передав. Він розпорядився повідомити спадкоємцю про смерть. Ось, підпишіть усі документи, дам вам ключі. 

Він встав із-за столу, відкрив сейф, порився на полицях та витягнув вкриту пилюкою теку з документами.

— Але завтра обов’язково зайдіть до РАГСу та візьміть там копію свідоцтва про смерть вашого діда, — нагадав нотаріус. — Щоб усе було за процедурою. Та віднесіть цей папірець мені. Щоб я все оформив як слід. 

Марко поставив підписи, нотаріус вручив йому ключі та документи на будинок. Щасливий, що швидко впорався, Марко поспішив оглянути спадщину. Будинок покійного діда стояв у приватному секторі на околиці міста. Їхав туди лише один автобус, якого довелося чекати пів години. Трусячись на задньому сидінні, Марко намагався пригадати свою останню зустріч із дідом. Він лише згадав, як дід водив його на горище та показував картини. Що на них було, Марко не зміг пригадати, як не намагався. Бабуся казала, що він чимось тоді обпікся, але про це Марко взагалі не пам’ятав. Може, вона сама вигадала цей випадок, що виправдати свою нелюбов до діда та свої застереження щодо його будинку? Годі було здогадатися.

Автобус нарешті доїхав до кінцевої зупинки. Марко прямував знайомою з дитинства вулицею. Зараз тут ходило на диво мало людей. Трохи пройшов і зрозумів причину: вулиця, та й узагалі весь приватний сектор, вимирали. Марко помітив кілька будинків із забитими вікнами, похиленими парканами та зарослими подвір’ями, у яких явно ніхто не жив роками. А в часи його дитинства все було інакше. Марко пригадав, як ходив цією вулицею з бабусею. Тут усе було доглянуто, в кожному дворі жила сім’я. Он тут, на лузі біля трансформаторної будки, місцева бабця пасла кіз, а там гралися діти. Тепер же атмосфера покинутості гнітила його. Як і будь-який художник, Марко тонко відчував настрій місця, в якому перебував. Він намагався малювати лише ті місця, де почувався добре та уникав тих, що пригнічували та вводили у смуток. Якби Марка попросили зараз намалювати цей район, він навідріз відмовився б, навіть за гроші.

Отак задумавшись, Марко і сам не помітив, як дійшов до потрібного будинку. Він стояв у самому кінці вулиці. Через дорогу починався пустир, а за ним ліс. Усі сусідні двори здавалися давно покинутими, і лише дідів будинок виглядав доглянутим: свіжопофарбований паркан, квіти, обрізані фруктові дерева та кущі. Отже, попри солідний вік, дід Сидір доглядав за домом до самої смерті.

Марко кілька хвилин постояв перед хвірткою, не наважуючись відчинити її. Будинок манив його дитячими спогадами. Він так хотів зайти сюди знову, оглянути знайомі кімнати, картини, посидіти в кріслі-гойдалці, в якому його катав дідусь. Водночас Маркові чомусь стало соромно. За що саме, він сам не міг збагнути. Чи то за те, що не відвідував діда довгі роки, чи то за те, що отримав цю спадщину незаслужено, не докладаючи ніяких зусиль, фактично від напівчужої людини. Лише зараз Марко пожалів, що навіть не знає, де поховали діда. Хоч би приніс квіти на могилу.

Зрештою скинувши з себе сором та вагання, Марко вставив ключ у замок на хвіртці. Він голосно заскреготів та відкрився не відразу, наче не хотів пускати у двір чужинця. Марко стояв на доріжці з плиток, що вела до самих дверей. Навколо квітли абрикоси та сливи, розпускалося листя на кущах, зацвіли крокуси вздовж паркану, висаджені чиїмись дбайливими руками. Важко було усвідомити, що господар усієї цієї краси зовсім нещодавно помер. Марко вдихнув аромати квітів, заспокоївся та зрештою вирішив оглянути двір та будинок. Майже все невеличке подвір’я вкривала трава та маленькі клумби. Навколо будинку росли фруктові дерева, кущі смородини, бузку та троянд. Город дід не саджав, та й вряд чи мав на нього час та наснагу.