Розділ 1. Звістка

Якби Марко знав, до чого призведе отримання звичайного поштового листа, взагалі б не відкривав ту кляту скриньку, бо в його житті вона стала втіленням скриньки Пандори. Але він цього не знав і знати не міг.

Це був вечір понеділка. Звичайний день, схожий на всі інші дні, і ніщо не передвіщало біди. Відкриваючи поштову скриньку, він і гадки не мав, до чого це призведе і як змінить його життя…

У Марка був ритуал. Він уже не пригадував, коли саме він з’явився, але дотримувався цього ритуалу неухильно: щопонеділка, повертаючись додому, він перевіряв поштову скриньку. Чому саме щопонеділка? Мабуть, тому що після вихідних накопичувалися листи, рахунки за комуналку, рекламки та всяка макулатура, і листоноша пхала все це в поштові скриньки. А може, тому що просто забував перевірити скриньку на вихідних і згадував про неї лише в понеділок.

Сьогодні понеділок, а отже, треба витягти всі папірці, посортувати їх, забрати лише потрібні, а всі інші залишити біля смітника, звідки їх заберуть вдячні збирачі макулатури. Марко обережно зачинив за собою двері під’їзду, ступаючи в напівтемряву. Ввімкнув ліхтарик на телефоні та заходився тицяти ключем у замок поштової скриньки. Замок весь час заїдав, і Марко щоразу обіцяв собі поміняти його, але щоразу відкладав на потім, бо з його завантаженням все ніяк не міг знайти часу, щоб піти на ринок купити новий замок. Наразі він ледве зміг відкрити іржаві дверцята з облупленою фарбою, докладаючи чималих зусиль. Марко зауважив, що того дня скринька була аж занадто переповнена. Різноколірні папірці набили її вщент і аж визирали зі щілини, мало не падаючи на підлогу.

— Знову реклами напхали! А, вибори ж будуть, — промовив Марко сам до себе, перебираючи купу паперів. — Ага, так і є. Кандидат від партії… А ну його до біса! Ще кандидат. Іще… Та скільки ж їх тут? Та хай їм грець! Вікна та двері… Ремонт телевізорів… Лікування алкоголізму… Народна цілителька… А це що таке?

Він кинув додолу купу рекламок та розгледів товстий жовтий конверт з печаткою. Рахунки за комуналку ще не приходили, а листи Маркові ніхто не писав. Та хто взагалі їх пише в епоху інтернету? Ні, це не помилка: на конверті вказані його прізвище та адреса. Марко надійно заховав конверт до кишені та піднявся сходами до своєї квартири. Швидко роздягся, сів за стіл та оглянув загадковий лист. Відправником значився державний нотаріус із міста, де жили його дід та бабуся по батьковій лінії. Марко розрізав конверт, дістав лист та почав читати:

— Так… “Я, Іванченко Олександр Михайлович, державний нотаріус… посвідчую, що спадкоємцем зазначеного в заповіті майна Шульги Сидора Макаровича, який помер 15 квітня… є Шульга Марко Сергійович, який проживає…”

Марко повільно поклав лист на стіл. Отже, дід помер… Спогади нахлинули на нього холодною хвилею. Марко погано пам’ятав дідуся. Бабуся Світлана розлучилася з ним, коли батько Марка ще не ходив до школи. З того часу жила окремо від діда. Марко щороку приїздив на канікули до бабусі, але з дідом бачився лише кілька разів за життя. Чому? Коли він був малий, не дозволяла бабуся. Вона, скільки Марко себе пам’ятав, завжди згадувала діда Сидора недобрим словом. Розказувала, який той був поганий, хитрий, непорядний, ображав її та батька Марка. І Марко їй вірив. А чому не вірити рідній людині? Батько теж не міг згадати про діда нічого хорошого. Може, тому що погано пам’ятав його, а може, тому що дід справді був нехорошою людиною. Трохи підрісши, Марко бачив діда кілька разів, коли той запрошував його до себе. Бабуся бурчала, а все ж таки вела онука до ненависного діда Сидора, приговорюючи: “Хай хоч гляне на кровинку свою, ірод!” 

Дід Сидір був художником. У ті рідкісні дні, коли бабуся дозволяла Маркові відвідати діда, той показував йому свою майстерню та картини. Мешкав він сам у приватному будинку на околиці міста. Картини в діда були чудові, майстерно намальовані, як живі. Це єдине пов’язане з дідусем, що Марко добре запам’ятав. А ще пам’ятав обличчя діда: гострі риси, охайну борідку та проникливий погляд з-під густих сивих брів. Чи справді дід був поганим, як про нього казали бабуся та батько? Хтозна. Він показував Маркові лише картини та майже нічого не розказував про себе. Марко навіть ледь міг пригадати голос діда Сидора. Він більше водив та показував, ніж говорив. Після відвідин діда бабуся швидко тягнула його до церкви та примушувала молитися й ставити свічки, щоб “зняти з себе недобрий дух того безбожника”. Бабуся Марка взагалі була набожною, і це дуже йому дошкуляло, бо примушувала молитися кілька разів на день. Може, саме тому вона недолюблювала діда та не змогла з ним ужитися, адже він побожністю не відрізнявся. Хоч би що там було, Марко вже з дитинства зрозумів, що дід Сидір був для бабусі чимось на зразок червоної ганчірки: страшенно дратував, але чому саме, вона не могла пояснити зрозуміло для нього.

А потім сталося лихо. Загинули батьки Марка. Йому було чотирнадцять. Марко досі пам’ятав сльози тітки Лідії, яку повідомили про трагедію за телефоном. Вона ледь спромоглася розказати йому про все. Марко після того жив із нею. Сімейні турботи впали на плечі підлітка, і йому вже було не до поїздок до бабусі та діда. До того ж активно готувався до вступу в художній інститут. Марко сам не знав, що підштовхнуло його стати художником. У сім’ї ніхто, крім діда, не займався малюванням та мистецтвом взагалі. Мало того, бабуся та тітка відмовляли його від вступу, наполягаючи на “більш практичній професії, що принесе гроші”. Але його тягнуло до малювання, і Марко нічого не міг з тим вдіяти. Чи гени від діда вплинули, чи була якась інша причина, Марко навіть сам собі не міг сказати.

Життя з тіткою не було медом. Вона весь час дорікала Маркові, що годує його та обділяє свою родину, хоча не зобов’язана та могла просто здати його в дитбудинок. Про те, що утримувала племінника коштом заощаджень його батьків, ще й собі потроху з них брала, вона чомусь не згадувала. Коли Маркові виповнилося вісімнадцять, він нарешті покинув тітку та повернувся жити до квартири батьків. На щастя, тітка не встигла присвоїти собі всі їх гроші, тож Марко міг на них жити та не мав потреби працювати, щоб прогодуватися.