Розділ 13

Ашвуд прокинувся.

Не так, як прокидаються звичайні міста.

Не запалилися вікна.

Не загорілися ліхтарі.

Не пролунали голоси людей.

Місто прокинулося так, ніби щось старе й голодне розплющило очі після п'ятдесяти років сну.

Вулицею пройшов холодний вітер.

Заскрипіли вивіски.

Гойднулися дитячі гойдалки на майданчику за школою.

І тоді Роуз побачила першу тінь.

Вона стояла у вікні другого поверху.

Маленька.

Нерухома.

Дитина.

За нею друга.

Третя.

Десята.

Наче всі класи школи заповнилися дітьми, які давно мали лежати на цвинтарі.

— Не дивись їм в очі, — тихо сказала Меріан.

— Чому?

— Бо мій батько написав це в нотатках.

— І все?

— І все.

Роуз не подобалася така відповідь.

Але після будинку Блеквелл вона давно перестала вимагати логіку від кошмарів.

Лукас вийшов із машини останнім.

Його стан погіршувався буквально на очах.

Чорні прожилки вже піднялися до правого ока.

Наче темрява поступово захоплювала половину його обличчя.

Він дивився на школу.

І Роуз одразу зрозуміла.

Вона його кликала.

Сильніше з кожною хвилиною.

— Лукас.

Він не відповів.

— Лукас.

Тільки після другого разу він моргнув.

Наче повернувся звідкись дуже здалеку.

— Що?

— Залишайся зі мною.

Він подивився на неї довше.

Потім кивнув.

— Постараюся.

Саме слово "постараюся" налякало її найбільше.

Вони рушили головною вулицею.

Крок за кроком.

Повільно.

Обережно.

Навколо панувала неприродна тиша.

Не було співу птахів.

Не гавкали собаки.

Не шумів вітер.

Навіть їхні кроки звучали дивно приглушено.

Наче місто ковтало звуки.

По обидва боки дороги стояли покинуті будинки.

На одному ґанку все ще лежала дитяча лялька.

На іншому гойдався порожній дерев'яний стілець.

Біля перукарні стояв старий велосипед.

Його колесо повільно оберталося.

Хоча вітру не було.

Роуз відчула, як по спині пробіг холод.

— Хтось тут є.

Меріан похитала головою.

— Не хтось.

— Тоді хто?

Відповідь прийшла сама.

Дзень.

Шкільний дзвінок пролунав так голосно, що Роуз здригнулася.

Дзень.

Дзень.

Дзень.

Вікна всіх будинків одночасно затремтіли.

Двері кількох магазинів повільно відчинилися самі собою.

А потім містом прокотився дитячий сміх.

Сотні голосів.

Тисячі.

Веселих.

Безтурботних.

Так сміються діти на перерві.

І від цього ставало лише страшніше.

Бо місто було порожнім.

Вони майже дійшли до школи.

І тоді Роуз помітила напис над входом.

Його не було видно здалеку.

Лише тепер.

Вицвілі металеві літери:

"АШВУДСЬКА ПОЧАТКОВА ШКОЛА"

Під ними хтось багато років тому написав червоною фарбою:

"НЕ ВІДПОВІДАЙ НА ДЗВІНОК"

Роуз зупинилася.

Фарба виглядала старою.

Дуже старою.

Але напис був зрозумілий.

Наче його залишили спеціально для них.

— Це не діти написали.

Меріан підійшла ближче.

— Ні.

— Тоді хто?

Вона довго дивилася на напис.

Потім тихо відповіла:

— Той, хто вижив.

Двері школи були відчинені.

Усередині панувала темрява.

Стара плитка.

Довгий коридор.

Ряди шафок.

Облуплена фарба.

Плакати на стінах.

Усе виглядало так, ніби навчання закінчилося вчора.

А не п'ятдесят років тому.

Лукас різко зупинився.

Роуз миттєво повернулася до нього.

— Що?

Його погляд був прикутий до кінця коридору.

— Там стоїть хлопчик.

Роуз подивилася.

Нічого.

Порожньо.

— Я його не бачу.

— Я бачу.

Голос Лукаса став тихішим.

— Він дивиться на мене.

— Лукас...

— Він усміхається.

Роуз схопила його за руку.

Крижана.

Немов рука мерця.

— Не слухай його.

— Він нічого не каже.

Пауза.

— Поки що.

Коридор вів до центрального холу.

І саме там вони побачили її.

Фотографію.

Величезну.

На всю стіну.

Шкільне фото 1974 року.

Кілька сотень дітей.

Учителі.

Директор.

Усі усміхаються.

Звичайний день.

Звичайна школа.

Але щось було не так.

Роуз підійшла ближче.

І завмерла.

У центрі фотографії стояв хлопчик.

Темне волосся.

Бліде обличчя.

Темні очі.

Вона бачила його раніше.

На дорозі.

Серед двадцяти семи дітей.

Той самий хлопчик повільно підняв голову.

Прямо на фотографії.

І подивився на неї.

Роуз відскочила назад.

Серце мало не вискочило з грудей.

— Роуз?!

— Фото.

— Що?

— Подивіться на фото!

Меріан різко повернулася.

Але хлопчик уже завмер.

Знову став частиною старого знімка.

Нерухомою.

Звичайною.

— Ти щось бачила?

Роуз повільно кивнула.

— Воно рухалося.

Лукас тихо сказав:

— Бо він живий.

І саме тоді світло в школі спалахнуло.

Само собою.

Лампи одна за одною загорілися під стелею.

Далеко нагорі пролунав звук кроків.

Повільних.

Розмірених.

Дорослих.

Не дитячих.

Роуз підняла голову.

Кроки лунали з другого поверху.

Хтось ішов до сходів.

Повільно.

Без поспіху.

Наче знав, що вони нікуди не подінуться.

Меріан повільно дістала пістолет.

Лукас завмер.

А Роуз відчула, як уламки ключа в її кишені раптом стали гарячими.

Настільки гарячими, що майже обпікали шкіру.

На металі з'явилися нові слова.

Лише два.

"ДИРЕКТОР ЧЕКАЄ"

І в ту ж секунду на верхньому майданчику сходів з'явилася постать.

Високий чоловік.

У чорному костюмі.

Зі старомодною краваткою.

Його обличчя губилося в тіні.

Але коли він усміхнувся, Роуз зрозуміла одну страшну річ.