Розділ 12

У фільмах люди виривали крапельниці, бігли коридорами, ховалися від охорони, стрибали у вікна або викрадали машини швидкої допомоги.

У реальності все було набагато страшніше.

Бо ніхто не кричав.

Ніхто їх не зупиняв.

Ніхто не намагався переконати Роуз, що вона робить помилку.

Лікарня просто завмерла.

Світло в коридорах блимало через нерівні проміжки часу. Медсестри стояли біля поста, втупившись у свої телефони. Лікарка, яка ще кілька хвилин тому вимагала залишити Лукаса під наглядом, мовчки дивилася на чорний екран комп’ютера.

На всіх моніторах, телефонах і службових планшетах горів один і той самий напис:

«12 ЖОВТНЯ 1974 РОКУ НЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ».

Роуз підтримувала Лукаса під руку.

Він ішов сам.

Але кожен його крок був важким.

Наче тіло слухалося його тільки з поваги до впертості, а не тому, що ще мало сили.

Чорні прожилки на шиї стали помітнішими.

Одна тонка лінія піднялася до вилиці.

І коли світло блимнуло, Роуз на мить здалося, що ця лінія ворухнулася.

Вона сильніше стиснула його руку.

— Тільки не відключайся.

Лукас спробував усміхнутися.

— Це звучить як турбота.

— Це погроза.

— Так навіть краще.

Його голос був тихий.

Хрипкий.

Занадто слабкий.

Роуз ненавиділа це.

Вона звикла, що Лукас був опорою. Людиною, яка входила першою в темряву. Людиною, яка мовчки ставала між нею і небезпекою, навіть коли сама боялася.

А тепер темрява була в ньому.

Під його шкірою.

У його крові.

І Роуз не знала, як боротися з ворогом, якого не можна застрелити, зачинити у підвалі чи назвати справжнім іменем.

Меріан чекала біля службового входу.

Вона переодягнулася у суху темну куртку, але її обличчя залишалося сірим від болю й втоми. Плече було туго перев’язане. В одній руці вона тримала ключі від машини, в іншій — стару шкіряну папку.

Роуз одразу впізнала її.

— Це про Ашвуд?

Меріан кивнула.

— Усе, що в мене є.

— Де ти взяла?

— У відділку. Поки ви були з лікаркою, я попросила одного хлопця привезти мені коробку з архіву батька.

Лукас насупився.

— Одного хлопця?

— Не починай своїм шерифським тоном. Ти зараз ледве стоїш.

— Я все ще твій начальник.

— А я все ще старша за тебе і знаю, де ти ховав сигарети в шістнадцять.

Лукас замовк.

Роуз, попри все, ледь усміхнулася.

Меріан відчинила двері.

Надворі знову йшов дощ.

Не сильний.

Тонкий.

Холодний.

Той самий дощ, який ніби ніколи не залишав Блеквуд повністю.

На парковці стояв старий позашляховик Меріан. Не службовий. Темно-зелений, із подряпинами на дверцятах і коробкою інструментів у багажнику.

— Ми не беремо службову машину? — запитала Роуз.

— Ні.

— Чому?

Меріан подивилася на лікарню.

На вікна.

На миготливе світло.

— Бо не знаю, хто або що тепер може відстежувати службові радіостанції.

Роуз не стала сперечатися.

Після будинку Блеквелл це прозвучало майже розумно.

Дорога з Блеквуда тягнулася через ліс.

Сосни стояли щільною темною стіною по обидва боки шосе. Асфальт блищав від дощу, відбиваючи фари довгими срібними смугами. Двірники повільно рухалися по склу, змиваючи воду, але краплі одразу поверталися.

Меріан вела машину.

Роуз сиділа позаду поруч із Лукасом.

Вона притискала до грудей сумку з маминим блокнотом, половинками ключа й папкою Ашвуда.

Лукас мовчав.

Його голова була відкинута на спинку сидіння, очі заплющені. Він не спав. Роуз це знала. Його пальці час від часу здригалися, ніби він стримував біль.

— Скільки їхати? — запитала вона.

Меріан подивилася в дзеркало заднього виду.

— Якщо координати правильні — трохи більше двох годин.

— Але ти казала, що Ашвуд зник.

— Зникло місто. Не місце.

Роуз дістала половинку ключа.

На металі все ще темніли слова:

«Наступні двері».

Під ними координати.

І дата.

12 жовтня 1974 року.

— Що сталося того дня? — запитала вона.

Меріан якийсь час мовчала.

Лише фари ковзали по мокрій дорозі.

Потім вона сказала:

— Офіційно — пожежа в старій школі.

Роуз підняла погляд.

— У школі?

— Так.

— Діти?

— Саме тому справу зам’яли швидко.

У машині стало тихіше.

Лукас розплющив очі.

— Скільки?

Меріан сильніше стиснула кермо.

— Двадцять сім.

Роуз відчула, як повітря в салоні стало важчим.

— Двадцять сім дітей загинули?

— Офіційно.

— А неофіційно?

Меріан не відповіла одразу.

— Неофіційно тіла знайшли не всі.

Роуз заплющила очі.

Семюель.

Ліліан.

Мартін.

Тепер Ашвуд.

Скільки ще імен забрали ці двері?

Скільки людей міста назвали зниклими, мертвими, божевільними, утікачами, аби тільки не дивитися правді в обличчя?

— Перші двері були в школі, — сказала Роуз.

Меріан кивнула.

— Мій батько так думав.

— Чому саме школа?

— Бо там багато дітей.

Ці слова прозвучали просто.

І саме тому стали ще страшнішими.

Лукас тихо промовив:

— Діти вірять голосам легше.

Роуз подивилася на нього.

Його очі були відкриті, але погляд здавався далеким.

— Ти щось бачиш?

Він повільно повернув до неї голову.

— Чую.

Роуз похолола.

— Що?

Лукас мовчав кілька секунд.

Потім прошепотів:

— Дзвінок.

Меріан різко глянула в дзеркало.

— Який дзвінок?

— Шкільний.

У ту ж мить десь далеко попереду, серед темного лісу, пролунав звук.

Дзень.

Роуз завмерла.

Дзвін був тихий.

Ледь чутний.

Але справжній.

Дзень.

Меріан повільно зменшила швидкість.

— Ми ще далеко.

Дзень.

Лукас стиснув зуби.

— Ні.

Його чорні прожилки спалахнули тьмяним сірим світлом.