Розділ 11

Світанок прийшов без тепла.

Небо над Блеквудом посвітлішало повільно, неохоче, наче ніч не хотіла відпускати місто остаточно. Хмари висіли низько, важко, майже торкаючись верхівок сосен. Дощ припинився, але все навколо залишалося мокрим: трава на пагорбі, чорні стовбури дерев, руїни там, де ще кілька годин тому стояв будинок Блеквелл.

Роуз сиділа на задньому сидінні швидкої допомоги, загорнута у сіру термоковдру.

Вона майже не відчувала холоду.

Не через ковдру.

Через виснаження.

Тіло сиділо тут, на краю дороги, серед поліцейських машин, миготіння синіх вогнів, голосів медиків і шурхоту дощовиків.

А думками вона все ще була в підвалі.

Перед чорними дверима.

З ключем у руці.

З голосом батька, який казав:

«Я люблю тебе, доню».

Роуз заплющила очі.

І одразу побачила біле око посеред чорного обличчя.

Вона різко розплющила їх.

Ні.

Не зараз.

Вона не могла дозволити собі зламатися зараз.

Поряд із нею сидів Лукас.

Медик уже вдруге оглядав його руку.

Рука виглядала гірше.

Набагато гірше.

Чорні прожилки більше не зупинялися біля плеча. Вони тонкими лініями піднімалися по шиї, майже до щелепи. Шкіра під ними була бліда, майже сірого відтінку. На місці, де темрява схопила його зап’ястя, залишилися чотири глибокі сліди, схожі на опіки від льоду.

Медик, молодий чоловік із рудою бородою й надто переляканими очима, намагався поводитися професійно.

Не дуже виходило.

— Це... це схоже на сильне переохолодження тканин, — сказав він, хоча сам не вірив у власні слова. — Можливо, хімічний опік. Потрібно негайно в лікарню.

Лукас подивився на Роуз.

Вона вже знала цей погляд.

Ні.

Він не поїде.

Не зараз.

Не тоді, коли уламок ключа в кишені Роуз показав назву зниклого міста.

Ашвуд.

Наступні двері.

— Ти їдеш у лікарню, — сказала вона.

Лукас підняв брову.

— Це наказ?

— Так.

— Ти не мій шериф.

— А ти зараз не в тому стані, щоб сперечатися.

Він хотів щось відповісти, але в ту ж мить скривився.

Біль таки пробився крізь його впертість.

Роуз помітила.

І це налякало її сильніше, ніж будь-які чорні двері.

Лукас умів приховувати біль.

Якщо вона бачила його на обличчі, значить, було справді погано.

— Лукас.

Він повільно видихнув.

— Я поїду.

Роуз не встигла відчути полегшення.

— Після того як ми поговоримо з Меріан.

— Ні.

— Роуз...

— Ні. Ти чуєш мене? Ні.

Він дивився на неї втомлено.

Майже м’яко.

І саме ця м’якість була найнебезпечнішою.

— Якщо це не закінчилося, мені потрібно знати, що відбувається з моєю рукою.

— Саме тому лікарня.

— Лікарі не знайдуть у крові “двері”.

Роуз ненавиділа те, що він мав рацію.

Меріан сиділа в іншій машині, поки їй перев’язували плече.

Вона виглядала жахливо.

Бліда.

Втомлена.

З губами, стиснутими в тонку лінію.

Але коли Роуз підійшла до неї, жінка одразу витягнула з кишені пластиковий пакет із другою половинкою ключа.

— Ти теж бачила напис?

Роуз кивнула.

— Ашвуд.

— І дату.

— Дванадцяте жовтня 1974 року.

Меріан заплющила очі.

— Я сподівалася, що ти скажеш, ніби це мені привиділося від втрати крові.

— На жаль, ні.

Лукас підійшов повільніше.

Він намагався не показувати слабкість, але кожен його рух був обережним.

Роуз помітила, як Меріан глянула на його шию.

Побачила чорні лінії.

І нічого не сказала.

Це мовчання було гіршим за будь-які слова.

— Розповідай про Ашвуд, — сказав Лукас.

Меріан потерла перенісся.

— Я була малою, коли це сталося. Батько тоді працював у поліції округу. Вдома про цю справу не говорили прямо, але я чула уривки.

— Зникле місто? — тихо запитала Роуз.

— Не все місто, — відповіла Меріан. — Це журналісти потім так писали. Насправді частина людей поїхала. Частина збожеволіла. Частина зникла. А решту... просто змусили мовчати.

— Хто змусив?

Меріан подивилася на руїни Блеквелл.

— Люди завжди знаходять спосіб пояснити те, чого бояться. Газові витоки. Масова істерія. Сектанти. Зсув ґрунту. Пожежа в шахті. Що завгодно, аби не сказати: там були двері, яких не мало існувати.

Роуз відчула, як уламок ключа в її кишені став теплішим.

Наче реагував на правду.

— Ти думаєш, в Ашвуді були такі самі двері?

— Ні.

— Ні?

Меріан повільно похитала головою.

— Я думаю, там були перші.

Вони мовчали.

Навколо ходили люди.

Поліцейські натягували жовту стрічку, хоча не було зрозуміло, що саме вони охороняють. Руїни? Вирву? Місце, якого через кілька годин, можливо, вже взагалі не буде?

Медики говорили між собою біля швидкої.

Один із них кілька разів подивився в бік Лукаса.

Роуз бачила: вони нервують.

Вони не знали, що з ним робити.

Так само, як і вона.

— Перші двері, — повторила Роуз.

Слова звучали неправильно.

Занадто великими для ранку після ночі, яку вони ледве пережили.

— Чому ти так думаєш?

Меріан дістала з внутрішньої кишені стару складену вирізку.

Папір був пожовклий, майже ламкий.

— Мій батько зберігав це вдома. Після його смерті я знайшла коробку з матеріалами по Ашвуду. Не все. Лише те, що він встиг забрати до того, як справу закрили.

Роуз обережно взяла вирізку.

Заголовок був напівстертий:

«АШВУД: МІСТО, ЯКЕ ПЕРЕСТАЛО ВІДПОВІДАТИ»

Під заголовком — чорно-біла фотографія головної вулиці.

Порожньої.

Магазини із зачиненими дверима.

Автомобіль, залишений посеред дороги.

Дитячий велосипед біля тротуару.

І щось у самому кінці вулиці.

Темна прямокутна форма.

Наче двері.

Просто посеред дороги.

Роуз провела пальцем по фото.

— Це вони?

— Не знаю.

— Хто зробив знімок?