Розділ 9

Це не було схоже на рух живої істоти.

Він не побіг.

Не стрибнув.

Не нахилився вперед, як людина перед атакою.

Він просто зірвався з місця — різко, беззвучно, неправильно швидко, наче тінь, яку хтось потягнув по стіні.

Роуз встигла побачити тільки одне.

Око.

Біле людське око посеред чорної порожнечі.

Око Томаса Блеквелла.

Воно дивилося не на Лукаса.

Не на Меріан.

На неї.

І в цьому погляді не було батьківства.

Не було впізнавання.

Не було жалю.

Лише голод.

Лукас схопив Роуз за плече й рвонув убік.

Вона впала на землю, відчувши, як вологий ґрунт забивається під долоні. Ключ вислизнув із пальців, але вона встигла стиснути його знову, майже вчепившись нігтями в холодний метал.

Сторож пролетів повз них.

Не торкнувся.

Але від самого його наближення повітря стало крижаним, і Роуз на мить здалося, що її легені вкрилися льодом.

Меріан вистрілила.

Постріл оглушив підвал.

Куля влучила Сторожу в плече — якщо це можна було назвати плечем.

Чорна тінь здригнулася.

На одну секунду.

Потім повернула голову до Меріан.

Дуже повільно.

Меріан зробила ще один постріл.

І ще.

Кулі проходили крізь нього так, ніби він був не тілом, а густим димом.

Але кожен постріл залишав у темряві короткий срібний розрив.

Сторож не кричав.

Не падав.

Не відступав.

Він просто дивився.

Меріан опустила зброю на кілька сантиметрів.

— Звичайно, — видихнула вона. — Було б надто просто.

Лукас піднявся першим.

На його зап’ясті темніли сліди від пальців, які схопили його з чорних дверей. Шкіра навколо них стала майже сірою, а чорні лінії тонкими прожилками розходилися до ліктя.

Роуз побачила це й відчула, як страх переходить у лють.

— Твоя рука.

— Потім.

— Лукас...

— Потім, Роуз!

Він знову став між нею і Сторожем.

Навіть тепер.

Навіть знаючи, що постріли майже нічого не дають.

Навіть із пораненою рукою.

І це розлютило її ще більше.

Не на нього.

На будинок.

На двері.

На все, що роками забирало людей, а потім повертало їхні голоси як приманку.

За спиною Роуз чорні двері знову ворухнулися.

Вони були прочинені лише на кілька сантиметрів, але цього вистачало, щоб із них сочилася темрява.

Не звичайна.

Жива.

Вона повзла по землі тонкими чорними нитками, обвивала каміння, торкалася старих іграшок на полицях, ковзала до ніг Роуз.

Ключ у її руці спалахнув.

Нитки відсмикнулися.

І тоді голос Клари знову пролунав із-за дверей.

— Роуз... слухай мене.

Роуз завмерла.

Лукас різко обернувся.

— Не слухай.

— Ні, — прошепотів Семюель у її голові. — Це вона.

Голос хлопчика був слабкий.

Наче його віддаляло від неї.

Наче чорні двері затягували його назад.

— Це справжня Клара.

Роуз не відводила погляду від Сторожа.

— Як я маю зрозуміти?

Голос матері за дверима став уривчастим.

Наляканим.

Живим у своєму страху.

— У твоїй кімнаті... під дошкою біля ліжка... я залишила лист.

Роуз похолола.

Вона ніколи нікому не розповідала про ту дошку.

У дитинстві вона ховала під нею дрібниці: камінці, записки, зламаний срібний браслет, який мама обіцяла колись полагодити. Після смерті Клари Роуз жодного разу не перевіряла це місце.

— Мамо? — вирвалося в неї.

Сторож різко сіпнувся.

Наче це слово завдало йому болю.

Або розлютило.

Він кинувся знову.

Цього разу — до чорних дверей.

Не до Роуз.

До голосу.

— Ні! — закричала вона.

Лукас вистрілив у темряву перед ним.

Меріан схопила зі стелажа важкий залізний свічник і жбурнула під ноги Сторожа.

Свічник ударився об землю, перекинувся, і старий віск розсипався білими уламками.

Сторож не зупинився.

Тоді Роуз зробила єдине, що підказала пам’ять.

Вона підняла ключ високо перед собою і крикнула:

— Томас Блеквелл!

Сторож завмер.

Не просто зупинився.

Завмер, наче ім’я стало ланцюгом.

Уся темрява навколо нього здригнулася.

Око посеред порожнього обличчя різко повернулося до Роуз.

Лукас обернувся.

— Що ти робиш?

— Не знаю.

— Це поганий план!

— У нас усі плани погані!

Роуз зробила крок уперед.

Ключ пульсував у її руці.

Раз.

Раз.

Раз.

Наче маленьке серце.

— Томас Блеквелл, — повторила вона. — Якщо ти там, чуй мене.

Сторож повільно нахилив голову.

Око стало ширшим.

Білішим.

Людянішим.

На мить Роуз здалося, що в глибині чорної порожнечі щось ворухнулося.

Не істота.

Не Сторож.

Людина.

Дуже далеко.

Замкнена.

Задушена темрявою.

— Доню... — прошепотів він.

Тепер голос був інший.

Не насмішкуватий.

Не солодкий.

Зламаний.

Роуз відчула, як у грудях щось стискається.

— Томас?

Лукас зробив крок до неї.

— Роуз, обережно.

— Він там, — прошепотіла вона. — Він усередині нього.

Меріан зблідла.

— Боже правий.

Сторож різко здригнувся.

Наче те, що жило в ньому, боролося з кимось усередині.

Його чорні руки сіпнулися.

Одна тягнулася до Роуз.

Інша — до чорних дверей.

Голос Томаса став хрипким:

— Не... відчиняй...

Роуз ковтнула сльози.

— Що сталося з тобою?

Сторож зігнувся.

З його порожнього обличчя вирвався нелюдський шиплячий звук.

Потім знову голос Томаса:

— Я... тримав... його...

— Кого?

— Сторожа...

Роуз відчула, як шматки історії починають складатися, але картина від цього ставала тільки страшнішою.

Томас не був Сторожем від початку.

Він став ним.

Або його змусили.

Або він погодився.

— Чому? — прошепотіла вона.

Око в порожнечі наповнилося болем.