Розділ 7

Дощ перетворився на справжню бурю.

Небо над Блеквудом стало майже чорним.

Блискавки розрізали хмари короткими срібними спалахами, а грім котився над лісами так низько, ніби сама земля стогнала під його вагою.

Роуз сиділа на передньому сидінні службового позашляховика Лукаса.

Латунний ключ лежав у її долоні.

Вона не прибирала його в сумку.

Не могла.

З того моменту, як торкнулася його у відділку, виникло дивне відчуття.

Наче ключ не просто був предметом.

Наче він чекав.

І слухав.

Час від часу метал ставав холоднішим.

Тоді Роуз відчувала легке поколювання в пальцях.

Наче попередження.

Або напрямок.

Лукас мовчки вів машину.

Світло фар розрізало дощову стіну.

Двірники працювали на максимальній швидкості, але навіть вони ледве справлялися.

Меріан сиділа позаду.

Її плече було перев'язане аптечкою зі службового автомобіля.

На колінах лежала стара папка Ліліан Морріс.

Вона перечитувала її вже втретє.

І щоразу ставала бліднішою.

— Знайшла щось? — запитала Роуз.

Меріан довго мовчала.

Потім підняла очі.

— Я думаю, ми дивилися не на ту справу.

— У сенсі?

— Ліліан була не першою.

У салоні стало тихо.

Навіть Лукас повернув голову.

— Що?

Меріан відкрила одну зі сторінок.

Папір був старий.

Пожовклий.

На краях темніли сліди часу.

— За офіційними даними першою жертвою була Ліліан Морріс.

— А неофіційно?

Меріан ковтнула.

— За тридцять років до Ліліан зник ще один хлопчик.

— Хто?

— Семюель Блеквелл.

Роуз відчула, як ключ у руці став крижаним.

Настільки холодним, що вона мало не випустила його.

— Блеквелл?

— Так.

— Родич Елеонори?

— Її син.

Машина різко наїхала колесом на яму.

Усі здригнулися.

Лукас вилаявся крізь зуби.

— У неї був син?

— Так.

— Чому про нього ніхто не говорить?

Меріан сумно усміхнулася.

— Бо після його зникнення Елеонора зробила все, щоб люди забули.

Дощ посилився ще більше.

Тепер дорога до пагорба Блеквелл нагадувала чорну річку.

Вода текла уздовж узбіччя.

Сосни згиналися під вітром.

Тіні дерев миготіли у світлі фар.

Роуз дивилася у вікно.

І раптом зрозуміла дещо.

— Ліліан сказала, що двері чекали крові Блеквелл.

Лукас кивнув.

— Так.

— Якщо Семюель був першим...

Вона не договорила.

Бо всі троє подумали про одне й те саме.

Семюель теж був Блеквеллом.

За десять хвилин вони побачили ворота.

Старі.

Ковані.

Чорні.

Вони виринали з туману як частина кошмару.

Але цього разу було дещо інше.

Ворота були відчинені.

Навстіж.

Наче їх чекали.

Роуз відчула, як серце пропустило удар.

— Минулого разу вони були зачинені.

— Я пам'ятаю, — відповів Лукас.

Машина повільно зупинилася.

Годинник на панелі показував:

23:27

Тридцять три хвилини до опівночі.

Будинок Блеквелл стояв на пагорбі.

Темний.

Величезний.

Майже повністю поглинутий дощем.

Але тепер він виглядав інакше.

Роуз не відразу зрозуміла чому.

Потім побачила.

Світло.

У вікнах.

У всіх вікнах.

Перший поверх.

Другий.

Горище.

Сотні теплих жовтих вогнів.

Наче будинок був заселений.

Наче всередині жили люди.

Наче там проходила вечірка.

Але Роуз знала.

Будинок стояв порожнім багато років.

— Це неможливо, — прошепотіла вона.

— Ми вже проходили цей етап, — сказав Лукас.

Вони вийшли з машини.

Дощ одразу промочив одяг.

Вітер ударив у обличчя.

Десь далеко гримнув грім.

Роуз стиснула ключ.

І тоді почула музику.

Ледь чутну.

Далеку.

Стару.

Мелодію піаніно.

Вона долинала з будинку.

Повільна.

Сумна.

Знайома.

Несподівано знайома.

Роуз завмерла.

— Ви чуєте?

Меріан зблідла.

— Ні...

— Що?

— Це пісня Елеонори.

Роуз повернулася до неї.

— Яка ще пісня?

— Вона грала її щовечора після зникнення Семюеля.

Вітер підхопив кілька мокрих листків і закрутив їх у повітрі.

Піаніно продовжувало грати.

Одна й та сама мелодія.

Знову.

І знову.

І знову.

Наче хтось сидів за інструментом уже багато років.

Вони піднялися сходами.

Старі дошки скрипіли під ногами.

Світло у вікнах тремтіло.

Наче свічки.

Роуз поклала руку на дверну ручку.

Метал був теплим.

Не холодним.

Теплим.

Наче дверей щойно торкалася жива людина.

Вона повільно натиснула.

Двері відчинилися.

І всі троє завмерли.

Тому що хол більше не був порожнім.

Усередині стояли люди.

Десятки людей.

Чоловіки.

Жінки.

Діти.

У старомодному одязі різних років.

Деякі виглядали так, ніби прийшли з 1950-х.

Інші — з 1970-х.

Хтось був у сучасному одязі.

Усі стояли мовчки.

І дивилися на двері.

На Роуз.

Ніхто не кліпав.

Ніхто не рухався.

Ніхто не дихав.

Повна тиша.

Лише музика піаніно.

І дощ за вікнами.

Роуз відчула, як у грудях наростає жах.

— Лукас...

— Я бачу.

— Це...

— Не люди.

Одна з жінок повільно нахилила голову.

Потім чоловік поруч із нею.

Потім дитина.

Потім ще одна.

І ще.

І ще.

За кілька секунд усі присутні нахилили голови під однаковим кутом.

Наче ляльки.

Наче щось керувало ними одночасно.

І тоді вони заговорили.

Всі разом.

Одним голосом.

Голосом, який Роуз уже чула.

Голосом із підвалу.

— Ми чекали тебе.

Ключ у її руці став гарячим.

Настільки гарячим, що обпалив шкіру.

Роуз скрикнула.

Метал засвітився золотистим світлом.