Розділ 6

Повітря ніби застрягло в грудях і не хотіло рухатися далі.

Вона стояла в коридорі відділку, стискаючи ремінь сумки так міцно, що шкіра боляче врізалася в долоню, і дивилася крізь скляну стіну кімнати допитів на чоловіка, обличчя якого бачила лише на старій фотографії.

Томас Блеквелл.

Її батько.

Або щось, що носило його обличчя.

Він сидів за столом абсолютно нерухомо.

Темне волосся.

Рівні плечі.

Довгі пальці, складені на поверхні столу.

Серйозні риси обличчя, у яких Роуз упізнавала себе настільки болісно, що хотілося відвернутися.

Але посмішка все руйнувала.

Вона була надто широкою.

Надто повільною.

Надто чужою.

Так не усміхалися люди.

Так могло розтягувати губи лише щось, що багато років спостерігало за людськими обличчями й так і не навчилося користуватися ними правильно.

— Привіт, доню.

Голос пройшов крізь скло без жодного спотворення.

Наче чоловік сидів не за зачиненими дверима, а прямо біля її вуха.

Роуз відчула, як холод торкнувся потилиці.

Лукас миттєво став перед нею.

— Назад.

Він говорив тихо, але в його голосі було щось таке, чого Роуз раніше не чула.

Не просто наказ.

Страх.

Добре схований, стиснутий, загнаний під шкіру, але страх.

Меріан повільно підняла ліхтарик вище.

Світло ковзнуло по коридору, по склу, по мокрих дитячих слідах на підлозі й зупинилося на дверях кімнати допитів.

Двері були зачинені.

Роуз бачила це чітко.

Замок защіпнутий.

Ручка нерухома.

Ніхто не міг зайти туди непоміченим.

Ніхто не міг сидіти всередині.

Але Томас Блеквелл сидів.

І дивився на неї.

— Це не він, — сказала Меріан.

Її голос був жорстким, але пальці на ліхтарику тремтіли.

— Не слухай його, Роуз.

Чоловік за склом повільно повернув голову до Меріан.

Його усмішка стала трохи меншою.

Майже людською.

— Меріан Вейл, — промовив він. — Ти постаріла.

Меріан зблідла.

— Замовкни.

— Ти все ще пам’ятаєш ту ніч?

Вона зробила крок назад.

— Лукас, виведи її.

— Пам’ятаєш, як твій шериф кричав у підвалі?

Лукас завмер.

Роуз побачила, як напружилася його спина.

Дуже повільно.

Наче кожне слово вдарило не по шкірі, а по кістках.

Томас нахилив голову набік.

— Він довго кликав тебе, хлопчику.

Тиша у відділку стала настільки густою, що Роуз чула, як десь далеко капає вода.

Крап.

Крап.

Крап.

Але в будівлі не мало бути води.

Не в коридорі.

Не тут.

Лукас дістав зброю.

Не різко.

Спокійно.

Надто спокійно.

— Відійди від скла, Роуз.

Вона хотіла послухатися.

Справді хотіла.

Але ноги наче приросли до підлоги.

Бо чоловік за склом дивився на неї очима батька.

Чоловіка, про якого вона не знала майже нічого.

Чоловіка, якого мама перетворила на мовчання.

Чоловіка, чиє ім’я щойно відкрило в її житті провалля.

— Ти не мій батько, — сказала Роуз.

Слова прозвучали слабше, ніж вона хотіла.

Томас усміхнувся.

— А ти знаєш, яким був твій батько?

Вона стиснула щелепу.

— Ти не він.

— Твоя мати казала тобі те саме, правда?

Роуз похолола.

— Не говори про неї.

— Клара завжди любила зачиняти двері.

Він провів пальцем по столу.

Повільно.

Ніготь скрипнув по металевій поверхні.

Звук був неприємний.

Тонкий.

Наче щось дряпало кістку.

— Зачинила пам’ять. Зачинила правду. Зачинила тебе у маленькому житті над пральнею, щоб ти ніколи не згадала, ким є.

— Ким я є? — вирвалося в Роуз.

Лукас різко обернувся.

— Не відповідай йому.

Та було пізно.

Томас почув.

І його усмішка знову стала надто широкою.

— Ключем.

У відділку блимнуло світло.

Один раз.

Другий.

У дальньому кабінеті щось впало зі столу.

Меріан тихо вилаялася й відступила ближче до стіни.

Роуз відчула, як латунний ключ у сумці раптом став важким.

Неможливо важким.

Наче маленький шматок металу перетворився на камінь.

Ремінь сумки натягнувся на плечі.

Вона мимоволі опустила руку й торкнулася тканини.

Ключ був холодний.

Його холод проходив крізь сумку, крізь куртку, крізь шкіру.

— Не торкайся його, — сказав Лукас.

Томас тихо засміявся.

— Він уже торкнувся її.

— Замовкни!

Голос Лукаса розрізав коридор.

Роуз здригнулася.

Він рідко кричав.

Майже ніколи.

І саме тому цей крик прозвучав страшніше.

Чоловік за склом повільно підвів очі на нього.

— Ти так схожий на свого батька.

Лукас підняв зброю.

— Вийди з кімнати.

— Він теж думав, що може наказувати дверям.

— Вийди.

— А потім він благав.

Палець Лукаса напружився на спусковому гачку.

Меріан різко сказала:

— Лукас.

Він не опустив зброю.

Його обличчя було застиглим, але Роуз бачила, що всередині нього щось ламається.

Будинок знав, куди бити.

Не тільки по ній.

По всіх.

По Меріан — спогадом.

По Лукасу — батьком.

По Роуз — правдою й кров’ю.

— Це не він, — тихо сказала Роуз.

Лукас не повернув голови.

— Я знаю.

— Ні. Не знаєш. Ти реагуєш так, ніби це може бути він.

Його рука ледь помітно здригнулася.

За склом Томас нахилився ближче.

— Хлопчику, ти хочеш знати, що він сказав перед тим, як двері зачинилися?

Лукас зробив крок до кімнати.

Роуз схопила його за рукав.

— Не треба.

На мить він ніби не почув.

Його погляд був прикутий до чоловіка за склом.

До обличчя, яке обіцяло відповіді.

До пастки, зробленої з болю.

Роуз стиснула його рукав сильніше.

— Лукас.

Цього разу він подивився на неї.

Їхні погляди зустрілися.

І щось у його очах повернулося.