Розділ 5

Ще хвилину тому це було місце з теплим світлом, знайомими стінами, чашкою з недопитою кавою на столі й старими фотографіями, які вона сама колись розвішувала, щоб не почуватися самотньою.

Тепер усе виглядало інакше.

Наче будинок Блеквелл дотягнувся сюди своїми невидимими руками.

Наче його тінь просочилася крізь двері, крізь вікна, крізь стіни, крізь усі місця, які Роуз вважала безпечними.

На білій стіні темніли слова:

«ОПІВНІЧ НАБЛИЖАЄТЬСЯ».

Літери блищали в теплому світлі лампи.

Вони були вологі.

Темні.

Нерівні.

Наче їх писали не чорнилом, а чимось живим.

Чимось, що щойно проступило зсередини стіни.

Роуз стояла посеред кімнати, притискаючи до грудей мамин блокнот.

Латунний ключ лежав на дні коробки.

Маленький.

Старий.

Холодний на вигляд.

До нього була прив’язана чорна жалобна стрічка.

Вона не рухалася, але Роуз усе одно здавалося, що стрічка повільно дихає.

Лукас першим відірвав погляд від напису.

— Збирай речі.

Роуз повільно повернула до нього голову.

— Що?

— Документи. Блокнот. Фотографію. Ключ. Усе, що може мати стосунок до Блеквеллів.

— І куди ми поїдемо?

— У відділок.

— Ти думаєш, стіни у відділку не вміють писати?

Лукас стиснув щелепу.

— Я думаю, що там є камери, зброя, люди й архіви.

— А якщо воно піде за мною?

— Тоді краще, щоб ти була не сама.

Роуз хотіла заперечити.

Сказати, що він не розуміє.

Що це не звичайна загроза.

Що будинок не просто лякає її — він наче знає, куди натиснути.

На маму.

На дитинство.

На її кров.

На все, що вона не пам’ятала.

Але потім у стіні знову щось тихо клацнуло.

Наче ніготь ударив по дереву.

Тук.

Роуз завмерла.

Лукас одразу повернувся до звуку.

Тук.

Другий удар був ближче до підлоги.

Тук.

Третій — уже біля самої кухонної шафи.

Стук ніби рухався всередині стіни.

Повільно.

Цілеспрямовано.

До коробки з маминими речами.

До ключа.

Роуз різко нахилилася, схопила ключ двома пальцями й майже кинула його на стіл.

Метал ударився об дерево з різким дзвоном.

Стрічка розгорнулася поруч, чорна й мокра на вигляд.

І в ту саму мить стукіт припинився.

Тиша стала важкою.

Лукас подивився на ключ.

— Він справді від підвалу?

Роуз обережно торкнулася його.

Метал був крижаний.

Набагато холодніший, ніж мав бути.

— Я не знаю.

— Але відчуваєш?

Вона не відповіла.

Бо так.

Відчувала.

Наче цей ключ уже колись лежав у її долоні.

Наче вона вже колись тримала його.

Маленькими дитячими пальцями.

Наче хтось нахилявся до неї в темряві й шепотів:

«Не загуби. Без нього двері не згадають тебе».

Роуз різко прибрала руку.

Спогад зник так само швидко, як з’явився.

Лукас помітив її реакцію.

— Що ти згадала?

— Не знаю.

— Роуз.

— Я сказала, не знаю.

Вона ненавиділа, як різко прозвучав її голос.

Ненавиділа цей страх.

Ненавиділа те, що її власна голова тепер здавалася кімнатою з зачиненими дверима.

А за кожними дверима могло чекати щось, до чого вона була не готова.

Вони поклали все в стару сумку для фотоапарата.

Блокнот Клари.

Фотографію семирічної Роуз.

Латунний ключ.

Чорну стрічку.

Кілька старих документів із коробки.

Медичні записи.

Дві світлини матері.

Одну — де Клара Вокер стояла біля озера в зеленому светрі й сміялася так, ніби життя ще не встигло забрати в неї половину серця.

Другу — дуже стару, майже вицвілу, на якій вона була молодшою за Роуз тепер.

І поруч із нею стояв чоловік.

Високий.

Темноволосий.

Із серйозним обличчям.

На звороті було написано:

«Клара і Томас. Літо 1997».

Роуз довго дивилася на цю світлину.

Батько.

Томас Блеквелл.

Усе життя він був для неї відсутністю.

Порожнім місцем у сімейній історії.

Люди часто казали, що дитина схожа на матір або батька.

Роуз завжди вважала, що схожа на Клару.

Ті самі очі.

Та сама вперта лінія губ.

Та сама манера мовчати, коли боляче.

Але тепер, дивлячись на Томаса, вона раптом побачила себе в ньому.

У формі брів.

У нахилі голови.

У настороженому погляді людини, яка ніби завжди очікує удару з темряви.

Це було неприємне впізнавання.

Майже зрада.

— Він був зниклим? — запитала Роуз.

Лукас стояв біля дверей і перевіряв коридор.

— Хто?

— Мій батько.

Він обернувся.

— Я не знаю.

— Але ти чув це ім’я.

Лукас не відповів одразу.

Роуз втомлено усміхнулася.

— У вас із Еммою однаковий талант робити вигляд, що ви нічого не знаєте.

— Я чув прізвище Блеквелл усе життя.

— Не перекручуй.

— Томас зник із Блеквуда приблизно через рік після того випадку з тобою.

Роуз завмерла.

— Зник?

— Так.

— Мама казала, що він поїхав.

— Можливо, вона так думала.

— А ти?

Лукас опустив погляд на сумку.

— Я думаю, що люди в цьому місті занадто часто називали зникнення від’їздом, щоб не ставити зайвих запитань.

Ці слова зависли між ними.

Роуз поклала фотографію до сумки.

Їй стало важко дихати.

Томас Блеквелл.

Ліліан Морріс.

Елеонора.

Клара.

Будинок.

Підвал.

Усе це було пов’язано.

І вона стояла в центрі вузла, який затягували ще до її народження.

Коли вони вийшли з квартири, коридор був темний.

Лампочка біля сходів завжди блимала, але тепер вона не горіла взагалі.

Роуз завмерла на порозі.

— Вона працювала, коли ми заходили.

Лукас мовчки дістав ліхтарик.

Промінь світла впав на вузькі сходи.

Старий килим був потертий, темно-червоний, із візерунком, який у напівтемряві здавався майже чорним.