Розділ 4

За вікнами світилися вуличні ліхтарі, і їхнє тьмяне жовте світло проникало всередину крізь мокре скло. Воно лягало на столи довгими розмитими плямами, ковзало по чашках, по дерев’яній підлозі, по обличчях Роуз, Емми й Лукаса.

Усе здавалося застиглим.

Навіть дощ на кілька секунд ніби притих.

Роуз сиділа нерухомо, дивлячись крізь вікно.

На протилежному боці вулиці стояла маленька дівчинка в синій сукні.

Ліліан Морріс.

Її волосся було мокрим і прилипло до щік. Сукня, стара, вицвіла, з білим комірцем, темніла від дощу. Вона не тремтіла. Не ховалася від холоду. Не кліпала.

Просто стояла під ліхтарем.

І дивилася на Роуз.

— Ви її бачите? — прошепотіла Роуз.

Емма повільно повернула голову до вікна.

Лукас також подивився туди.

Кілька секунд ніхто не говорив.

Потім Емма видихнула так тихо, ніби боялася сполохати те, що стояло надворі.

— Так.

Роуз заплющила очі.

На мить їй стало легше.

Вона не божеволіла.

Це було справжнім.

Принаймні настільки справжнім, щоб це бачили інші.

Лукас першим рушив до дверей.

— Залишайтеся тут.

— Лукас, ні, — сказала Емма.

Він уже відчинив двері.

Холодне повітря ввірвалося всередину разом із запахом дощу й мокрого асфальту. Дзвіночок над входом різко задзеленчав, надто голосно для такої тиші.

Роуз підхопилася з місця.

— Я йду з тобою.

— Ні.

— Вона дивиться на мене.

— Саме тому ні.

Роуз уже була біля дверей.

— Якщо це справді Ліліан, вона може знати, що сталося зі мною.

Лукас подивився на неї так, ніби хотів сказати щось різке, але стримався.

Він добре знав: якщо Роуз вирішила йти, накази не допоможуть.

— Тримайся поруч, — сказав він.

Емма схопила зі стійки важкий металевий ліхтарик.

— Я теж.

— Еммо...

— Навіть не починай. Я не залишуся сама в кав’ярні після того, як радіо заговорило голосом мертвої старої.

Лукас не став сперечатися.

Вони вийшли під дощ.

Вулиця була майже порожньою.

Блеквуд після восьмої вечора завжди ставав тихим, але сьогодні тиша мала інший характер. Не сонний. Не домашній. Небезпечний.

Вітрини невеликих магазинів уздовж Мейн-стріт світилися тьмяно. У пекарні навпроти вже вимкнули світло. Аптека за рогом працювала до дев’ятої, але всередині нікого не було видно. Світло світлофора на перехресті беззвучно змінювалося з червоного на зелений, хоча машин не було.

Дівчинка стояла під ліхтарем.

Не рухалася.

Роуз відчувала, як дощ просочується крізь волосся, стікає по шиї під комір светра, холодить шкіру.

Вона зробила крок.

Потім ще один.

Ліліан не відступила.

— Ліліан? — тихо покликала Роуз.

Дівчинка повільно нахилила голову набік.

Цей рух був дивний.

Неправильний.

Наче вона давно забула, як рухаються живі люди, і тепер намагалася згадати.

Лукас тримав руку біля кобури, але не витягував зброю.

Емма стояла трохи позаду Роуз, стискаючи ліхтарик так міцно, що пальці побіліли.

— Вона справді була такою? — прошепотіла Емма.

— На фото — так, — відповів Лукас.

Роуз зробила ще один крок.

Тепер між нею і дівчинкою залишалося кілька метрів.

Вона бачила її обличчя.

Бліде.

Майже прозоре.

Очі Ліліан були темні. Надто темні для дитини. У них не було блиску від ліхтаря. Світло не відбивалося в них, ніби вони були не очима, а двома отворами в темряву.

— Ти Ліліан Морріс? — запитала Роуз.

Дівчинка не відповіла.

Її губи повільно розтулилися.

Спершу не пролунало жодного звуку.

Потім вона прошепотіла:

— Ти згадала мене.

Голос був дитячим.

Тихим.

Але під ним ніби звучав ще один голос.

Далеко.

Глибоко.

Не її.

Роуз відчула, як серце стискається.

— Ми зустрічалися?

Ліліан дивилася на неї без кліпання.

— Унизу.

Емма судомно вдихнула.

Лукас зробив крок ближче до Роуз.

— Що було внизу? — запитала Роуз.

Дівчинка повільно підняла руку.

Її тонкі пальці були синюватими від холоду. Або від чогось іншого.

Вона вказала не на будинок Блеквелл.

Не на пагорб.

Не на дорогу.

А на Роуз.

— Двері відкрилися через тебе.

Роуз не відразу зрозуміла слова.

— Що?

— Воно чекало крові Блеквелл.

Дощ стікав по обличчю Роуз.

Вона відчула, як земля ніби пішла з-під ніг.

— Я не Блеквелл.

Ліліан усміхнулася.

Це була погана усмішка.

Не зла.

Сумна.

Занадто доросла для дитячого обличчя.

— Тобі так сказали.

Роуз відступила на пів кроку.

У голові почався шум.

Не Блеквелл.

Вона не могла бути Блеквелл.

Її прізвище Вокер.

Її мати була Клара Вокер.

Батька вона майже не пам’ятала, але він точно не мав жодного стосунку до цієї родини.

Чи мав?

Усе, що вона знала про нього, складалося з кількох нечітких фотографій і коротких фраз матері.

«Він поїхав, коли ти була маленькою».

«Він не вмів залишатися».

«Краще не відкривати старі рани».

Роуз раптом зрозуміла, що ніколи не ставила достатньо запитань.

Не тому, що не хотіла знати.

А тому, що мама завжди робила обличчя таким болючим, що Роуз зупинялася.

— Ти брешеш, — сказала вона.

Ліліан подивилася повз неї.

На кав’ярню.

На темні вікна.

На відображення Роуз у склі.

— Воно бреше краще.

— Хто воно?

Дівчинка раптом здригнулася.

Вперше.

Її обличчя змінилося.

Страх промайнув у темних очах.

Справжній.

Дитячий.

Живий страх.

— Не називай.

— Чому?

— Імена — це двері.

Лукас тихо промовив:

— Роуз, досить.

Вона не послухала.

— Що воно хоче?

Ліліан повільно перевела погляд на неї.

— Те саме, що завжди.

— Що?

— Щоб хтось любив мертвих більше, ніж живих.