Розділ 3

Роуз не могла поворухнутися.

Вона стояла посеред кухні, дивлячись на прочинені двері підвалу.

Її пальці настільки сильно стискали телефон, що побіліли кісточки.

А голос...

Цей голос вона впізнала б серед тисяч інших.

Голос матері.

Теплий.

Спокійний.

Трохи хриплуватий після застуди.

Саме таким вона його пам'ятала.

Саме таким він залишився в її пам'яті сім років тому.

За кілька днів до похорону.

За кілька днів до лікарні.

За кілька днів до того, як Роуз залишилася сама.

— Роуз...

Голос долинув знову.

Тихий.

Майже ніжний.

Звідкись із глибини підвалу.

Наче мати стояла там унизу й чекала.

Дівчина відчула, як у грудях починає наростати паніка.

Ні.

Це неможливо.

Мати померла.

Вона сама бачила труну.

Бачила похорон.

Бачила могилу.

Вона померла.

Тоді чому цей голос звучав настільки справжньо?

Дощ за вікнами посилився.

Вітер завивав серед сосен.

Старий будинок тихо потріскував.

І лише двері підвалу залишалися прочиненими.

Темрява за ними здавалася неправильною.

Не звичайною відсутністю світла.

А чимось густішим.

Глибшим.

Наче світло просто не могло проникнути туди.

Роуз повільно підняла телефон.

Промінь ліхтарика впав на сходи.

Старі дерев'яні сходинки спускалися вниз.

Раз.

Два.

Три.

Чотири.

Потім їх поглинав морок.

Нижче нічого не було видно.

Абсолютно нічого.

— Роуз...

У голосі матері з'явилося щось благання.

Щось болюче.

Таке, від чого серце стискалося.

На очі навернулися сльози.

Роуз ненавиділа себе за це.

Ненавиділа будинок.

Ненавиділа власну надію.

Тому що якась частина її душі все ще хотіла повірити.

Хотіла хоча б на секунду подумати, що це правда.

Що мама десь там.

Що смерть була помилкою.

Що вона просто не повернулася додому.

Раптом телефон задзвонив.

Різко.

Голосно.

Роуз мало не скрикнула.

На екрані висвітилося ім'я Лукаса Ріда.

Вона одразу відповіла.

— Алло?

— Роуз.

Голос Лукаса був спокійним.

Земним.

Реальним.

І від цього їй стало трохи легше.

— Емма подзвонила мені.

— Звичайно вона подзвонила.

— Ти в будинку?

— Так.

На кілька секунд запала тиша.

— Ти налякана.

Це не було питанням.

— Ні.

— Ти завжди починаєш брехати швидше, коли боїшся.

Роуз мимоволі усміхнулася.

Лукас знав її занадто добре.

— Я просто втомилася.

— Роуз.

— Що?

— Вийди з будинку.

Вона насупилася.

— Серйозно?

— Так.

— Через старі міські легенди?

— Через те, що ти зараз одна у величезному будинку посеред лісу.

— Це трохи перебільшено.

— Подивися у вікно.

Роуз машинально повернула голову.

За склом стояла лише темрява.

Дощ.

І дерева.

— Що я маю побачити?

— Саме це.

Після розмови вона ще довго дивилася на телефон.

Лукас обіцяв приїхати через двадцять хвилин.

Двадцять хвилин.

Усього двадцять хвилин.

Роуз могла просто зачекати.

Сісти у вітальні.

Випити кави.

Дочекатися його.

І все.

Але її погляд знову повернувся до дверей підвалу.

Вони були відчинені трохи ширше, ніж раніше.

Набагато ширше.

І вона готова була присягнутися, що не торкалася їх.

Повітря знизу було крижаним.

Наче там унизу знаходився не підвал.

А велика морозильна камера.

Роуз відчула, як по руках побігли мурашки.

Щось було не так.

Дуже не так.

І раптом вона помітила дещо ще.

На підлозі біля дверей.

Фотографію.

Стару.

Пожовклу.

Якої там раніше не було.

Вона нахилилася й підняла її.

На фото була маленька дівчинка років семи.

Темне волосся.

Світлі очі.

Червона куртка.

Старий дитячий велосипед.

Роуз перестала дихати.

Тому що дівчинкою на фотографії була вона.

Вона сама.

Але фото було зроблене багато років тому.

У день, який вона прекрасно пам'ятала.

Її сьомий день народження.

Вона пам'ятала цей велосипед.

Пам'ятала ту куртку.

Пам'ятала той день.

Проблема полягала лише в одному.

Знімок зробили на задньому подвір'ї будинку Блеквелл.

Будинку, у якому вона ніколи раніше не була.

Роуз дивилася на фотографію.

І вперше за весь день по-справжньому злякалася.

Бо тепер це була не легенда.

Не випадковий звук.

Не дивний лист.

Хтось знав її.

Дуже давно.

Задовго до того, як вона дізналася про існування Елеонори Блеквелл.

Роуз стояла біля дверей підвалу й не могла відірвати погляд від фотографії.

Папір був шорсткий під пальцями.

Старий.

Трохи зігнутий по краях.

На звороті виднілися темні плями, ніби фото багато років пролежало у вологому місці. Можливо, у ящику. Можливо, у підвалі. Можливо, там, куди її так наполегливо попереджали не спускатися після опівночі.

Вона повільно перевернула світлину.

На звороті був напис.

Дрібний.

Акуратний.

Старомодний.

Роуз прочитала його один раз.

Потім ще раз.

І серце в грудях стиснулося так боляче, наче хтось узяв його в долоню.

«Роуз. Сім років. Вона ще не пам’ятає».

Вона ще не пам’ятає.

Роуз відчула, як у голові на мить стало порожньо.

Не «вона не знає».

Не «вона не розуміє».

Саме — не пам’ятає.

Наче щось уже сталося.

Наче вона вже була частиною цієї історії.

Наче цей будинок знав її раніше, ніж вона сама навчилася боятися темряви.

— Ні, — прошепотіла вона.

Слово вийшло слабким.

Майже дитячим.

Вона відступила від дверей підвалу на крок.

Потім ще на один.

Темрява за прочиненими дверима залишалася нерухомою, але Роуз усе одно відчувала її присутність. Наче там унизу хтось стояв і дивився на неї крізь щілину. Без очей. Без обличчя. Просто дивився.