Розділ 2

Дощ монотонно стукав у високі вікна.

Старий будинок скрипів і потріскував, ніби жив власним життям.

«Не спускайся туди після опівночі».

Вона перечитала напис удруге.

Потім утретє.

Із кожним разом слова здавалися дедалі дивнішими.

Не "не відчиняй".

Не "не заходь".

Саме "не спускайся після опівночі".

Наче вдень підвал не становив небезпеки.

Роуз нервово усміхнулася.

— Це просто старий будинок.

Її голос загубився у величезному холі.

Відлуння повернулося за кілька секунд.

Самотнє.

Порожнє.

Неприємне.

Вона сунула конверт у кишеню куртки й вирішила оглянути будинок.

Якщо тепер це її дім, варто хоча б знати, що саме вона успадкувала.

Хол переходив у простору вітальню.

У кімнаті стояли старовинні меблі з темного дерева.

Величезний камін.

Шкіряні крісла.

Довгі книжкові полиці, які займали майже всю стіну.

На камінній полиці стояли десятки фотографій.

Роуз підійшла ближче.

На більшості знімків були незнайомі люди.

Родина Блеквелл.

Вона здогадалася про це відразу.

Одні фотографії були чорно-білими.

Інші кольоровими.

Деяким, мабуть, було понад сто років.

Весілля.

Сімейні вечері.

Свята.

Діти.

Звичайні моменти звичайного життя.

Але на всіх фотографіях людей об'єднувала одна дивна річ.

Вони майже не усміхалися.

Наче фотограф боявся знімати щасливі моменти.

Наче сама радість тут була недоречною.

Роуз провела пальцем по одній із рамок.

Шар пилу був тонким.

Надто тонким для будинку, який нібито стояв порожнім.

Дівчина насупилася.

Хтось прибирав тут.

Не так давно.

На кухні було світліше.

Великі вікна виходили на задній двір.

За ними колихалися мокрі сосни.

Вітер гойдав гілки.

Вони дряпалися об скло.

Наче просилися всередину.

Роуз відкрила холодильник.

Порожній.

Шафи.

Порожні.

На столі стояла лише стара керамічна чашка.

У ній засохли чайні листки.

Наче хтось залишив її тут учора.

Дівчина відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

Будинок був дивним.

Надто доглянутим.

Надто чистим.

Надто...

готовим.

Наче чекав на нового мешканця.

Саме тоді вона побачила двері.

Масивні дерев'яні двері під сходами.

Без ручки.

Без вікна.

Без жодної таблички.

Лише старий латунний замок.

Підвал.

Роуз зупинилася.

Кілька секунд просто дивилася на них.

Потім перевела погляд на годинник телефону.

16:43.

До опівночі ще далеко.

Вона згадала слова з конверта.

І відчула легке роздратування.

— Серйозно?

Будинок.

Таємнича спадщина.

Лист із попередженням.

Підвал.

Усе виглядало як дешевий сюжет для фільму жахів.

Роуз підійшла ближче.

Присіла навпочіпки.

Замок виглядав старим.

Дуже старим.

На металі виднілися подряпини.

Багато подряпин.

Наче хтось роками намагався його відкрити.

Або вирвати.

Її пальці торкнулися холодного металу.

І в ту саму секунду десь нагорі грюкнули двері.

Гучно.

Так гучно, що Роуз здригнулася.

Серце шалено закалатало.

Вона різко випросталася.

У будинку знову запанувала тиша.

Абсолютна.

Неприродна.

Роуз повільно підняла голову.

Другий поверх потопав у напівтемряві.

Коридор здавався нескінченним.

Порожнім.

І все ж їй раптом стало важко позбутися відчуття, що вона тут не сама.

Що хтось стоїть нагорі.

У темряві.

І спостерігає за нею.

Не кліпаючи.

Не рухаючись.

Просто чекаючи.

Роуз ковтнула клубок у горлі.

— Досить.

Вона відступила від дверей підвалу.

І вперше за весь день пошкодувала, що приїхала сюди сама.

За вікном гримнув грім.

А десь у глибині будинку тихо скрипнула підлога.

Наче хтось зробив один-єдиний крок.

Роуз залишилася стояти посеред кухні.

Секунда.

Друга.

Третя.

Більше жодних звуків не було.

Лише дощ.

Лише вітер.

Лише старий будинок, який ніби знову заснув.

— Тобі потрібно заспокоїтися.

Вона провела долонею по обличчю.

Довга дорога.

Несподівана спадщина.

Дивний лист.

Нічого дивного, що уява почала працювати проти неї.

Роуз озирнулася.

Їй потрібно було знайти спальню.

Можливо, залишитися тут до ранку.

А вже завтра вирішувати, що робити далі.

Продати будинок.

Здати його.

Або просто повернутися до свого життя.

Сходи тихо скрипіли під ногами.

З кожною сходинкою повітря ставало прохолоднішим.

Другий поверх зустрів її довгим коридором.

Шпалери колись були кремовими, але час перетворив їх на тьмяно-сірі.

На стінах висіли старі лампи.

Жодна не працювала.

Телефонний ліхтарик залишався єдиним джерелом світла.

Роуз відкрила перші двері.

Порожня спальня.

Друге приміщення.

Кабінет.

Третє.

Гардеробна.

Будинок був значно більшим, ніж здавався зовні.

Кожна кімната виглядала так, ніби господар просто вийшов на кілька хвилин.

У шафах висів одяг.

На столах лежали книги.

У ванній стояла стара пляшка парфумів.

Але всюди панувала одна дивна річ.

Пил був.

Та його було занадто мало.

Наче хтось регулярно приходив сюди.

Наприкінці коридору знаходилися останні двері.

Єдині двері, які були зачинені.

Роуз спробувала повернути ручку.

Замкнено.

Вона насупилася.

Усі інші кімнати були відкриті.

Лише ця ні.

Світло ліхтарика ковзнуло по дереву.

І тоді вона побачила подряпини.

Біля самої ручки.

Десятки тонких ліній.

Наче хтось дряпав двері зсередини.

Роуз відчула неприємний холод у животі.