Розділ 1

Роуз Вокер прокинулася від звуку крапель, що билися об підвіконня її маленької квартири над кав'ярнею в центрі Блеквуда.

Вона перевернулася на інший бік.

Шоста тридцять.

Будильник мав задзвонити лише через десять хвилин.

— Чудово, — пробурмотіла вона.

Сон уже не повернувся.

За вікном місто повільно прокидалося під сірою ковдрою хмар. Осінь у Блеквуді завжди була однаковою: дощ, туман і запах мокрої сосни.

Роуз любила такі ранки.

Вони були тихими.

Передбачуваними.

Без сюрпризів.

Принаймні вона так думала.

О десятій ранку Роуз уже сиділа у редакції місцевої газети.

— Вокер!

Вона підняла голову.

Редактор Джеймс Харпер стояв біля свого кабінету.

— Що?

— У мене для тебе новина.

— Якщо це ще одна пожежа в лісі, то я вже фотографувала їх тричі цього місяця.

— Ні.

— Якщо черговий фестиваль гарбузів, то я звільняюся.

— Теж ні.

Редактор усміхнувся.

— Тебе шукає адвокат.

Роуз насупилася.

— Який ще адвокат?

— Без поняття.

— Я нічого не зробила.

— Саме це зазвичай кажуть люди, які щось зробили.

— Дуже смішно.

— Він чекає внизу.

Роуз відклала камеру.

У животі з'явилося дивне відчуття.

Неприємне.

Наче перед грозою.

Адвокат виявився літнім чоловіком у дорогому темному костюмі.

Він сидів за столиком у сусідньому кафе.

Перед ним лежала папка.

Побачивши Роуз, чоловік одразу підвівся.

— Міс Вокер?

— Так.

— Мене звати Генрі Коул.

Вона сіла навпроти.

— Чим можу допомогти?

Чоловік відкрив папку.

— Насправді це я тут, щоб допомогти вам.

Роуз скептично підняла брову.

— Звучить дорого.

— Не цього разу.

Він поклав перед нею кілька документів.

— Три дні тому померла Елеонора Блеквелл.

Роуз мовчала.

Ім'я нічого їй не говорило.

— І?

— Згідно із заповітом, вона залишила вам усе своє майно.

Кілька секунд Роуз просто дивилася на нього.

— Перепрошую?

— Будинок. Землю. Рахунки.

— Ви мене з кимось переплутали.

— Ні.

— Я не знаю жодної Елеонори Блеквелл.

— Нам це відомо.

— Тоді чому вона залишила все мені?

— На жаль, відповіді в мене немає.

Роуз нервово засміялася.

— Це якийсь розіграш?

— Боюся, що ні.

Вона взяла документи.

Ім'я було її.

Адреса теж.

Усе виглядало справжнім.

Занадто справжнім.

— Де цей будинок?

— На околиці Блеквуда.

— Вона жила тут?

— Майже шістдесят років.

Роуз відчула холодок.

Вона прожила в цьому містечку все життя.

Але ніколи не чула про Елеонору Блеквелл.

Через годину вона вже стояла біля старих кованих воріт.

Дощ посилився.

Будинок височів за деревами.

Темний.

Величезний.

Майже чорний.

Наче виріс із самої землі.

— Господи...

Роуз мимоволі зробила крок уперед.

Будинок виглядав так, ніби його вирізали зі старого фільму жахів.

Високі вікна.

Гострі дахи.

Темні дерев'яні стіни.

І дивне відчуття...

Наче хтось дивиться на неї.

Вона швидко озирнулася.

Нікого.

Лише дощ.

Лише дерева.

Лише вітер.

У кишені лежав ключ.

Роуз стиснула його в долоні.

Потім відчинила ворота.

Метал голосно заскрипів.

І в ту ж секунду на другому поверсі щось майнуло за вікном.

Роуз різко завмерла.

Серце пропустило удар.

Вона дивилася на вікно ще кілька секунд.

Нічого.

Порожньо.

Можливо, це була тінь.

Можливо.

Але коли вона піднялася на ґанок, то раптом зрозуміла одну дивну річ.

Вхідні двері вже були відчинені.

Наче хтось знав, що вона прийде.

Роуз обережно штовхнула двері.

Ті відчинилися майже беззвучно.

Усередині пахло старим деревом, пилом і чимось ще.

Чимось дивно знайомим.

Наче вона вже бувала тут раніше.

Хоча це було неможливо.

Вона переступила поріг.

Підлога тихо скрипнула.

У холі панувала напівтемрява.

Високі сходи вели на другий поверх.

На стінах висіли старі портрети.

Чоловіки.

Жінки.

Діти.

Усі з серйозними обличчями.

Усі дивилися просто на неї.

— Дуже привітно, — пробурмотіла Роуз.

Вона пройшла далі.

На столику біля сходів лежав конверт.

Білий.

Новий.

Наче його залишили тут лише кілька хвилин тому.

На ньому було написано лише два слова.

«Для Роуз».

Почерк був акуратним і старомодним.

Роуз відчула, як по спині пробіг холодок.

Повільно взяла конверт до рук.

І саме в цю мить на другому поверсі пролунав звук кроків.

Один.

Другий.

Третій.

Наче хтось щойно почав спускатися сходами.

Роуз завмерла.

Звук був настільки реальним, що вона мимоволі затримала подих.

Скрип.

Ще один.

Хтось повільно йшов по коридору другого поверху.

У старому будинку було тихо.

Настільки тихо, що кожен звук лунав особливо голосно.

Роуз перевела погляд на сходи.

Нікого.

Лише темрява.

Вона нервово засміялася.

— Старий будинок. Старі дошки.

Власний голос прозвучав непереконливо.

Щось усередині підказувало їй, що це були не просто дошки.

Роуз міцніше стиснула конверт.

Потім дістала телефон і ввімкнула ліхтарик.

Промінь світла ковзнув по стінах.

По старих шпалерах.

По дерев'яних поручнях.

По портретах.

І раптом вона помітила дещо дивне.

На одному з портретів була молода жінка.

Темне волосся.

Світлі очі.

Роуз насупилася.

Жінка була зовсім не схожа на Елеонору.

І водночас...

У її рисах було щось знайоме.

Наче відображення в старому дзеркалі.

Наче далека родичка.

Або...

Ні.

Це було безглуздо.