Пролог

Жовтень 1998 року

Дощ ішов уже третю добу поспіль.

Старий будинок Блеквелл стояв на пагорбі над містом, занурений у туман і темряву. Світло горіло лише в одному вікні на другому поверсі.

Елеонора Блеквелл не спала.

Вона сиділа за письмовим столом, стискаючи в руках пожовклу фотографію.

На світлині була маленька дівчинка років п'яти.

Темне волосся.

Світлі очі.

Легка усмішка.

Фотографія була зроблена лише кілька днів тому.

Проблема полягала в тому, що цієї дитини ще не існувало.

Елеонора дивилася на фото довго.

Наче намагалася запам'ятати кожну рису обличчя.

Кожну веснянку.

Кожну тінь.

Потім обережно поклала світлину до дерев'яної скриньки.

Усередині вже лежали десятки таких самих фотографій.

На всіх була одна й та сама дівчина.

У різному віці.

На різних вулицях.

У різних будинках.

Іноді вона сміялася.

Іноді плакала.

Іноді дивилася просто в об'єктив.

Наче знала, що за нею спостерігають.

Годинник у коридорі пробив північ.

Елеонора здригнулася.

Вона підвелася і повільно підійшла до дверей кабінету.

Будинок був тихим.

Занадто тихим.

Старі дерев'яні сходи поскрипували під ногами.

Вона спустилася на перший поверх.

Потім у коридор.

Потім до дверей підвалу.

Зупинилася.

По той бік панувала темрява.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

А потім...

Тук.

Елеонора заплющила очі.

Тук.

Знову.

Наче хтось стояв за дверима.

І терпляче чекав.

— Ні, — прошепотіла вона.

Тук.

Тук.

Тук.

Стук ставав голоснішим.

Наполегливішим.

Нетерплячим.

Стара жінка притиснула долоню до дерев'яних дверей.

— Ще не час.

У будинку раптом стало холодно.

Так холодно, що її подих перетворився на пару.

Знизу почувся голос.

Тихий.

Спотворений.

Нелюдський.

— Вона вже близько...

Елеонора відсмикнула руку.

Її серце шалено калатало.

— Я не дозволю тобі дістатися до неї.

По той бік дверей запанувала тиша.

А потім щось засміялося.

Повільно.

Моторошно.

Так, ніби знало щось, чого не знала вона.

Елеонора повернулася до сходів.

Вона була старою.

Втомленою.

І чудово розуміла, що часу залишилося мало.

Але дівчина на фотографіях ще мала шанс.

Тому що одного дня вона успадкує цей будинок.

І тоді все почнеться знову.

Елеонора озирнулася на двері підвалу востаннє.

— Пробач мене, Роуз.

Світло в коридорі згасло.

І будинок поринув у темряву.