Глава 5

Наступної ночі Лані знову наснився кабінет нотаріальної контори. На столі – папери, ручка, печатка, і в повітрі запах воску й холодної кави.

Олексій сидів навпроти – спокійний, зосереджений. В темному костюмі й білій сорочці, але чомусь без краватки. Погляд – прямий, надто уважний.
– Підпишіть тут, – сказав він тихо, і подав їй аркуш.

Лана глянула вниз – на документі не було жодного слова. Лише порожні рядки.
– Тут нічого немає, – прошепотіла вона.
– Є, – відповів Олексій, і загадково посміхнувся. – Просто ще не час бачити.

Лана взяла ручку, але підпис з’явився сам – ніби писала не вона, а невидима рука. Лінії густішали, чорнило темнішало, аж поки на папері не з’явився знак, схожий на крила.

Вона підняла очі. Олексій уже стояв біля дверей. А біля його ніг муркотів Фелікс. 

– Договір набуває чинності, – промовив він. – Тепер усе залежить від вас.

Лана різко прокинулася. На столику в кутку справді лежали ті самі документи, ще не підписані. І ручка – точнісінько така, як у сні. Вона підвелася й розірвала документи навпіл.

І в ту ж мить дощ припинився, й крізь вікна пролилося сонце. Тіні листопаду закружляли у дивному танку, а кожен сонячний промінь розсіював дощову магію в теплі золотаві спіралі.

Лана стала біля великого дзеркала поруч зі столиком. Віддзеркалення було дивне – за її спиною у дзеркалі стояла тітка Ірена, усміхнена і спокійна, така, якою Лана пам’ятала її з дитинства.

– Ти все зробила правильно, – лагідно сказала вона. – Цей дім ніколи не продається. Він обирає тих, хто має особливу силу.

Лана опустила очі:
– То ти знала, що я не витримаю цієї гри й почну шукати сенс у кожній дрібниці?

– Ти мала його знайти. Бо не гроші, а енергія тут головна валюта, – промовила тітка Ірена і зникла, ніби розтанула в повітрі.

Олексій стояв біля дверей. У руці – чашка кави, на плечі сидів кіт.
– І що тепер? – поцікавилась Лана. – Я маю залишитися?
– Не обов’язково. Але якщо поїдеш – дім чекатиме. Якщо залишишся – він тебе прийме остаточно.

Лана глянула у вікно. Тіні листопаду танцювали на стінах, немов живе мереживо світла й темряви.

– То ти… хто? – нарешті спитала.
Олексій усміхнувся кутиками губ:

– Колись я був хранителем цього дому. Ірена знала, що ти прийдеш. Вона лишила мені наказ – не дати тобі піти, поки не побачиш, що продаєш не стіни, а власну силу.

– А кіт?
– Це не кіт, а майстер угод і заклять, – сказав Олексій, посміхаючись і знизав плечима.

Лана розсміялася, відчуваючи легку розгубленість.

– І що ж тепер буде з нами?

– Як у будь-якому правильному договорі, – відповів Олексій. – Дві сторони підписують не папір, а спільний намір.

Він простягнув їй руку.
– То що, залишаєшся чи ні?

Лана зробила ковток з його чашки, задумалася на мить й відповіла:
– Залишаюся. Але з кавоваркою нового зразка. І щоб жодної магічної кішки в ліжку.

– Домовилися, – усміхнувся Олексій. – Від сьогодні я до ваших послуг… і охоронятиму вас, сеньйорито.

Кіт пирхнув і зник у повітрі, ніби поставив фінальну крапку. Будинок видихнув теплом. А за вікном сонце торкнулося старих черепиць – і вони блиснули, мов золото. А тіні листопаду ніби завмерли на стінах.