Глава 4

А тим часом Лані снився дивний сон.
Вона стояла у нотаріальній конторі. Все виглядало занадто правильно: блискучі столи, ручки в підставках, документи зі штампами. Олексій – поруч, спокійний, мов тінь. Борис – десь на задньому плані, занадто усміхнений. Нотаріус тримав угоду й простягав ручку.

– Підписуйте, пані Лано, – мовив він медовим голосом.

Лана нахилилася й поставила підпис… і він раптом почав зникати. Спочатку повільно, потім усе швидше немов розчиняючись у повітрі – аж поки папір не став зовсім порожнім. Із залишків чорнила здійнявся тонкий дим, що поступово набув форми котячого силуету.

– Що це? – спитала вона.
– Це жарт долі, – відповів Олексій і підморгнув. – Мабуть, не та ручка.

Нотаріус розгублено шукав запасну, але всі ручки в кабінеті почали плавитися, наче воскові. Печатка злетіла в повітря й прилипла до стелі. Нотаріус перехрестився. А Олексій лише розвів руками:

– Я ж казав, усе вирішу до ранку.

І в ту мить сон закрутився спіраллю: чорнило перетворилося на ніч, стеля – на зоряне небо, а нотаріальна печатка – на місяць, який котився просто в її долоню.

Лана прокинулась від легкого сміху. Олексій стояв біля вікна, у сорочці з підкоченими рукавами, тримаючи чашку кави. На підвіконні сидів той самий чорний кіт з білою плямою, задоволено звісивши хвіст.

– Доброго ранку, сеньйорито спадкоємице. Прокинулась? – сказав Олексій, не обертаючись. – Сон був цікавим?

Вона примружилася:
– А ти, випадково, не режисер моїх снів?

– Можливо. Але я працюю без сценарію, – відповів Олексій, посміхаючись. – Тут усе по-справжньому.

Фелікс м’яко нявкнув, мов підтверджуючи: так, гра тільки починається.

– Це я сплю чи вже ні? – буркнула Лана, сідаючи.

– Хто знає, –  знизав плечима Олексій. . – Тут межа між сном і реальністю тонша, ніж здається.

Лана відчула запах кави. І не просто кави – то був аромат, ніби сам бариста з Неаполя змолов зерна в ритмі джазу – легко, з натхненням, немовби грав на саксофоні кавовими ароматами. Вона озирнулася. 

На столику, який учора стояв у кутку, тепер красувався повноцінний сніданок: круасани, омлет, варення, мед і якісь фрукти, схожі на персики.

– І ти все це організував?
– Я? – Олексій глянув на кота. – Може, це він. У нього на диво гарний смак.
Кіт повільно кліпнув, ніби підтверджуючи.

Лана підвелася, присіла за столик і взяла з тарілки дивний плід-персик. Його шкірка тремтіла від доторку, а всередині ніби спалахувало світло. Ледь торкнувшись губами, вона відчула, як прохолода м’яти пробуджує пам’ять: їй здалося, що вона вже колись куштувала цей смак – у сні, якого не могла пригадати.

– Ви що, м’яту в персики додаєте? –  здивовано прижмурилася Лана.

– Тут це не ми додаємо, це вони такі виростають, – спокійно відповів Олексій, наливаючи каву в чашки. – Дім має свою біосферу, знаєш.

Він присів навпроти – абсолютно спокійний, у білій сорочці, випрасуваній так ідеально, ніби він щойно завершив Zoom-кол з духами корпоративного права. Надто офісній для цього дому.

Лана всміхнулася, зробила ковток кави й відчула дивне тепло – не лише від напою. Здавалося, сам дім говорив до неї мовою затишку.

Кіт із блискучою чорною шерстю, білою плямою та очима кольору нефриту дивився на неї так, ніби перед ним стажистка, яка ось-ось підпише не той документ.

– Отже, – почала Лана, – якщо я маю продати тобі цей будинок, то хочу знати правила. Де договір, де нотаріус, де все офіційно?

– Буде, – відповів Олексій, відставляючи чашку. – Але спершу – важливі деталі, які повинен знати продавець.

Він зробив легкий рух долонею, і на столі з’явилися два келихи з червоним вином. Один він з невимушеною посмішкою підсунув Лані, інший підняв на рівень очей і, ледь хитнувши, урочисто мовив:

– Є три закони продажу цього маєтку.

Перший: продавець має бути тверезий, але не надто. Легке запаморочення відкриває інтуїцію.
Другий: угоду не можна укладати в дощ – будинок не любить вологу бюрократію.
І третій: не можна думати про гроші. Бо тоді все перетвориться на торгівлю душею.

Кіт зиркнув у вікно – і саме в ту мить за склом почався дощ.

– Цікаво, – кивнула Лана. – А якщо я все одно поставлю найвищу ціну?

– Тоді він просто не продасться, – спокійно відповів Олексій. – Сам розсиплеться на документи.

Лана розсміялася:
– То, може, ти мені ще скажеш, що цей дім сам вирішує, хто тут головний?
– Я б сказав – він уже вирішив, – посміхнувся Олексій, і кіт у цей момент голосно нявкнув, ніби підтверджуючи його слова.

– Гаразд, – мовила Лана, сьорбаючи каву. – Раз такі правила – працюємо за вашими законами. Але спочатку я доп’ю цю магічну каву й вивчу законопроєкт «Про продаж з чарівною поправкою».

– Це правильно, – підморгнув Олексій. – Бо в цьому домі не лише стіни мають вуха. А дехто з присутніх – ще й  юридичну освіту.

Він підбадьорливо зиркнув на кота.

– І все ж, я подумаю, – кинула Лана піднімаючись з-за столика.
– Я теж так думаю, – тихо відповів Олексій. – Є речі, які обирають нас, а не навпаки.