Глава 3

– Ну що ж, давай домовлятися, – сказала Лана, схрестивши руки на грудях. – У нас дедлайн до завтра після обіду. Бо я не маю наміру тут надовше затримуватись. І взагалі, краще владнати все до вечора, бо ніч я планую провести в готелі, а не серед цієї пилюки.

Подумки вона згадала про додаткову умову – три ночі в домі. Але ж це, як сказав її іспанський адвокат, лише формальність.

– Саме за цим я і прийшов, – відказав Олексій, і кутики його вуст ледь ворухнулися у знайомій усмішці. – Сподіваюся, цього разу ти не облиєш мене кавою?

– Я б залюбки, – віджартувалася Лана, – але, на жаль, кави немає.

– Зараз організую, якщо сеньйорита бажає, – мовив він з удаваною поштивістю, і клацнув пальцями.

Десь з тіні коридору долинуло легке нявчання. Потім на порозі з’явився чорний кіт з білою плямою на грудях – наче в краватці. У зубах він тримав... кавник.

– О Боже, – прошепотіла Лана. – У вас що, домашній бариста?

– Скоріше — баристичний демон, – серйозно відповів Олексій. – Його звати Фелікс. Не плутати з «щасливчиком». Він радше той, хто приносить «приємні несподіванки».

Фелікс демонстративно поставив кавник на стіл і, глянувши на Лану з погордою істоти, яка бачила не одне людське покоління, сів на підвіконня – рівно, ніби статуя. Хвіст акуратно обвивав лапи. Його поза випромінювала дивний спокій володаря, який усе бачить і все знає.

– Ви це зараз серйозно? – спитала Лана, дивлячись то на кота, то на чоловіка.
– Абсолютно, – незворушно відповів Олексій і знову клацнув пальцями. На столі вмить з'явилися дві чашки з блюдцями, тарілка з печивом і срібний молочник з вершками.

– Прошу, сеньйорито, – мовив він з ледь помітною усмішкою. – Можливо, дещо незвична подача, але кава чудова – перевірено багатьма… століттями.

– Ага, – буркнула Лана, – головне, щоб після неї не виросли роги чи хвіст.

– Не хвилюйся, – Олексій посміхнувся. – Роги виростають тільки в тих, хто порушує умови договору.

– Дуже заспокоїли, дякую.

Вони обоє розсміялися. Атмосфера трохи розрядилася, і навіть старий будинок, здавалось, відгукнувся тихим потріскуванням у каміні, наче підтримуючи їхню гру. 

Та коли сміх стих, у повітрі щось ледь мигнуло – теплий подих пройшов кімнатою, і в каміні справді спалахнуло полум’я. Воно загорілося саме собою, без дров і сірників, обережно, мов з глибини самого дому.

Лана здригнулася, а Олексій лише зиркнув у бік вікна, де на підвіконні чорний кіт з білою плямою на грудях цього разу застиг у позі всесвітньої значущості, з гордо піднятим підборіддям, ніби щойно ухвалив надзвичайно важливе рішення. Його жовті очі пильно дивилися просто на них, і в ту ж мить вогонь у каміні розгорівся яскравіше, немов киваючи у відповідь.

– Бачиш? – спокійно сказав Олексій, відпиваючи ковток кави. – Тут навіть кіт знає правила.

Після ще кількох іронічних перепалок і кавової дегустації, Лана, виснажена дорогою, зрештою здалася:

– Добре. Угода угодою, але я хочу спати. Завтра поговоримо про все спокійно, без магії, без котів і без рогів.

– Як скажеш, – тихо мовив Олексій. – Я постережу, щоб ніч минула спокійно.

– Ага, – посміхнулася вона, – щоб я знову не облила тебе у сні кавою?

– Напевне, цього разу я б не заперечував, – кинув він у відповідь, і в очах блиснула ледь помітна іронія.

– Головне, щоб я не ошпарила тобі руку, – примружилась Лана з лукавим блиском в очах. – Бо тоді навіть кавовий аромат не врятує.

Вона зітхнула, підхопила валізу й попрямувала до спальні, подумки бурмочучи: добре, що прихопила з собою два великих рушники – бодай буде чим застелити «постіль» у цьому запиленому хаосі.

Але, відчинивши двері, Лана завмерла. Кімната, яку вона ще кілька годин тому бачила занедбаною, тепер зовсім не нагадувала покинуте приміщення старого маєтку. Повітря стало чистим і свіжим, а сам простір – теплим і затишним. Ліжко було застелене вишуканим бежевим шовковим покривалом, а подушки виглядали так, ніби їх щойно збили невидимі руки. У повітрі тонко витав аромат лаванди, воску й хвої – ледь вловимий, але заспокійливий, як спогад про щось знайоме й давнє.

– Оце так сервіс, – пробурмотіла вона, ковзнувши поглядом до зали, але Олексія там уже не було.

Коли Лана заснула, кіт Фелікс задоволено потягнувся, злегка вигнувши спину, і хитрувато примружився. Його пухнастий хвіст ліниво погойдувався з боку в бік. Вигляд Фелікса був таким самовдоволеним, ніби саме він керував і вогнем, і цим дивним договором.

Олексій стояв біля дверей, непорушний, з поглядом, у якому змішалися спокій, турбота та щось глибше – давнє, первісне, приховане за людською подобою. Вогонь у каміні гойдався, немов дихав у такт її снам.

Тіні повзли по стінах, набираючи обриси старих облич – тітки Ірени, адвоката Бориса і ще когось невідомого.

– Час ще не настав, – прошепотів Олексій ледь чутно. – Але вона відчуває.

Фелікс відповів коротким «мрр».